Любий примарний герою, я й досі тебе кохаю. Рахую секунди з тієї миті, як ти розчинився цукром у воді. Але мені не солодко…

Я буду писати вночі під жалібним світлом гасової лампи. Писатиму, коли сонце відвернеться від Землі. Чи дощі крокуватимуть дахом будинку, чи найдальші зорі осяють запітніле від мого гарячого дихання вікно. Закінчиться чорнило, але залишаться сльози та кров. Усе ще зберігаю надію, що прочитаєш мої порубані долею листи. Байдуже, що під павутинною ковдрою потойбіччя. Ми так і лишилися різними. 

… Вийшла з потягу на зупинку до щастя. Ніхто не зустрів. У дзеркалі, де мало б бути краще моє відображення, угледіла лише безпорадну темну пляму. Проте не здалася. Тримаючи за руку сльози, покрокувала вперед, залишаючи позаду солоні краплини. Лише вони супроводжують моє несамовите буття в капсулі між часом і життям. 

… Минув вже не один рік, а я все йду. Лише вперед. Їжа – квітковий пилок та нектар. З надією, що й світ в мені забуяє. Зорі схилялися щоночі над смарагдовим струмком, з якого брала воду. Тож чекаю кінця невідомого досі шляху. 

… Скільки часу минуло від початку подорожі?.. Глибоку синь в очах перемогли грозові хмари. Супутники-сльози оселилися в думках, ховаючись від сліпучого сонця. Живуть і досі під моїм скаліченим крилом. 

… Любий, я точно знаю, що ти поруч! Бачила тебе в кінці тернистого шляху. Простягнула холодну долоню – і ти перетягнув мене на інший бік прозорого літа. Але я завжди любила зиму! Що ж… Трава шепоче над головою, коріння дерев обіймає зелене небо, подушки-хмари під ногами встеляють удаль шляхи, розмиваючи фіалкові акварельні горизонти. Світ перевернувся догори дриґот. І я разом з ним. 

… Ось і моя кінцева зупинка. Тепер щаслива, як всі й обіцяли. Бо відродилася знову.

Поділитися з друзями