Темно. Зорі від страху сховалися за хмарами. Гроза ледь не щохвилини кидає блискавки з-під почорнілого крила. Гучно відлунням котиться грім вулицями промоклого міста. Крап… Крап… Крап… Гуп! І знову крап… Душа болить та рветься на волю, але вирватися з клітки розуму не може: зливається з чорнильним простирадлом небесної безодні. 

Місяць перевернувся догори дригом й прорізав кинджалом між хмар собі дверцята. Уночі він цар. А всіляка нечисть витанцьовує під загадкові ритми бурі на Лисій горі, закликаючи ще когось  попри бажання переповзти на серпантин потойбіччя.

Навіщо ховатися від рішень долі, коли навіть краплі дощу зігрівають напівгниле серце, а блискавиці, доньки Грози, освітлюють моторошний шлях? 

Стою між землею і прірвою. Намагаюся втримати баланс, ступаючи по лезу в забуття. Рай чи пекло? Світле чи темне? Гаряче чи холодне? Усе життя на контрастах. 

Обірвана дорога. Знизу язики пекельного, лихого полум’я так і намагаються обійняти, заплямувати кришталево чисту свідомість і заманити на вірну загибель. Угорі – танець Грози, проте не схожий на кращий світ. Де ж третє?

Молоко розлилося над прірвою й затуманило п’янкими відбитками розум. Очі, огорнуті дзеркальним пилом, нічого не бачать, ноги не відчувають вогкого дотику землі, тіло не слухається пронизливого голосу серця. 

Спалах. Ще один. І ще… Усе ближче й ближче підбирається нечисть і ось-ось вирве з грудей і розчавить серце… 

Ні, цьому не бути! Кричу над силу, але голосу зовсім не чую. Темрява поглинає його в безкрайому злі. Блискавка вистрілює зовсім близько від мене, я навіть бачу її ламані лінії. Хапаю одну із них і міцно-міцно, попри біль,  обіймаю…

Туманна ковдра вмить зникла. Боязливі зорі визирнули з-за хмар. Я все ще стою на межі життя і смерті, але дорогу назад змило. Події минулого забути не вдасться, якщо навіть бажатиму. Куди йти далі?

Місяць виграє срібними спалахами в океані під прірвою. Упала на кришталеву воду одна зірка, друга, третя… Ось вже цілий міст вибудувано  у царство ночі.

Підіймаюся ввись. Тілом пробіглася не одна сотня мурашок, а зі стомлених очей вилилося чимало солоної роси, перш ніж я ступила на першу сходинку до кращого.

Але таки ступила! Попереду новий день!

Поділитися з друзями