Холодно. Я насилу розплющила очі. Переді мною – темна кімната зі світлими шторами, на яких майстерно танцюють перші промені. Мабуть, їм весело, а мені не дуже: будильник уже чверть години наказує: “Прокидайся! Ти запізнюєшся в універ!” 

Це замкнуте коло бісить, але хіба маю вибір? Усе ж таки дратівливі краплі в дýші змусили мене встати. Першу частину квесту пройдено успішно.

Одяглася й вийшла надвір, де мене не зовсім привітно зустрів весняний вітер, наповнений смутком, надіями, утомою та трохи бензином. Я загорнулася в теплий мамин шарф, який став улюбленим ще з восьмого класу, та пришвидшила ходу, адже на першу пару явно запізнювалася.

Рипучі двері відчинилися. А там… сірі павучки-студенти бігали в пошуках аудиторій. Ну, що ж, схоже, запізнююся не одна я. 

315, 316, 317… Ось, це точно той кабінет: лише Андрій Васильович міг із таким завзяттям розповідати про всякі косинуси та синуси, бо, мабуть, тільки він палає любов’ю до такої ненависної мені геометрії. 

Хмм, вогник любові в серці. До своєї професії. Ідеально! Може, саме цього і я прагну в  житті, адже всім потрібен особливий сірник, який запалить твою душу, правда ж?

Саме тому, міркуючи й зважуючи, розгорнула стареньку книгу класика й  пірнула в прекрасний світ літератури. Мій світ!

Поділитися з друзями