Мороз. “Авраменко” в сумці. Легкий сніг та два коти, що гріються коло під’їзду. 

Я неспішно натягнула рукавиці та попленталася слизькою вулицею на зупинку. Свіже, прохолодне, зимове повітря трішки пробудило мене, але в душі все ще дрімала, як і це асфальтове небо. 

Думки моталися сходами від одного кабінету до іншого: «Що далі? ЗНО. А я помила посуд? Ще домашнє робить… А якщо погано складу?» Ой, моя маршрутка! Я сіла й тільки хотіла зануритися у свої думки, як  збив із пантелику неприємний запах цигарок від чоловіка, який виглядав дуже знервованим. Ну… у кожного свої проблеми, озирнувшись на сусідів, замислилася: “Хмм, а всі ми залишаємо свій присмак у повітрі… та на серці близьких… Он та дівчина, наприклад, просто сяє від щастя”. 

На секунду невелика маршрутка стала скринькою людський емоцій, надій, почуттів… А що відчувають інші, коли бачать мене? Радість, роздратування, байдужість? Та головне питання не в тому, як вважає натовп, і навіть не в тому, як ТИ хочеш, щоб про тебе думали. Найважливіше зрозуміти справжнє “я”, прийняти його та нести між люди… Навіть слідами в повітрі… 

Поділитися з друзями