Кажуть, ніби час кує найболісніші втрати. Проте часом перевершую його майстерність та нищу сплановані дії. Креслю лінії на долоні, малюю нові. Іноді й ненавмисно.

Слова наділяю цілющою силою, проте перевищую дозування. Сама собі лікар, себе ж і гублю. Пишу в рецепті «два аркуші сліз, п’ять сторінок про прекрасне». Та варто розібрати душу на сегменти – склеюю її не карамеллю, а солоним екстрактом печалі.

Пишу собі на чернетку, пускаю паперові літачки думок на свободу. Тільки їх воля обмежується клітинками зошита й обкладинкою з зорями. Хоч так даю своїм рядкам відчути моменти слави. Осмілююся з деякими думками пройтися алеєю світу. Хочеться бігти на перегони, та малеча лише падає й набиває синці на колінах. Доводиться міцніше стискати долоні та показувати Всесвіт з висоти зовсім крихітної дитини. Або ж сажати собі на плечі й гордо нести до сонця, хоч не можу похизуватися високим зростом.

Словами латаю душу, в’яжу ковдрочку й кутаюся. Точно знаю, що вони не будуть знущатися й цькувати. Це ж мої слова. Хоч інколи шкодую, що взагалі прийшла до таких написаних думок. Рідні рядки найтепліше обіймають, що б там не коїлося зовні тілесної оболонки.

Частенько знаходжу вогник для себе в текстах інших (уже навчилась інтуїтивно обирати книжку на вечір, пісні й вірші) та потрапляти фразами в самісіньке серце. І ні, вони не ранять, а навпаки: шепочуть упевнено, що я не одна так почуваюся від кроків життя. Усе до нас уже колись було відчуте, питання лише в тому, чи було озвучене на людях, чи просто уява когось розтанцювалася й викликала коливання струн.

Час загартовує, слова вчать хитрощів над часом. Буває, розтягую тиждень, хибно вважаючи в ту мить, що він гумовий. Та останнім часом намагаюся оббігти Сонце швидше, ніж це зробить планета. Даремно чи ні? Хто знає, може попереду чекатиме черговий ворог-патрульний і звинуватить у перевищенні швидкості. А може, першою запалю нову зірку, дам скупченню молекул відчути резонанси життя. 

Часом владна над часом, часом словами кую собі час.

Поділитися з друзями