А я йду до школи. Шлях не близький, мені чимчикувати близько 30 хвилин, залишаючи відбитки чоботят на білій землі. 

Виходячи на вулицю, бачу, як сусідка гуляє з песиком. Собака стрибає по білосніжному тлу, качається по ньому, як на м’якій підстилці. 

Проходжу повз великий старий ясен у нашому дворі. Самотній, лише біле простирадло прикриває його, зігріває, захищає. Зустрічаю перехожих, які чистять свої автомобілі від пухкого білого килима. Здається, це  для них проблема. Бачу декілька воронів, які риють сніговий пух у пошуках їжі. А потім помічаю й кота, який готується до стрибка, аби напасти на одну із заклопотаних пташок. 

М’який шар пуху лягає на землю, змушуючи голі дерева ставати ще більш темними та контрастними. Зрізаю шлях до школи та йду через парк, присипаний пухнастим шаром снігу. Він покрив буквально все. У фонтані не грає візерунками вода, він нібито заснув разом з деревами. На зиму…

А я вже дійшла. Школа не стала винятком і також опинилася під пухким шаром. Пригрілася…

Цікаво, як довго ще триватиме ця снігова казка? 

Поділитися з друзями