Початок 2018 року. Усі мої однокласники тільки прокинулися, а я вже години дві їду електричкою до рідненької. 

Бабуся дійсно схожа  на стереотипну жіночку в літах.  Палко любить своїх онуків, має хобі – вишиває хрестиком, випікає пиріжки й пироги. Має сивувате волосся й сповнені добра очі. Цей любий жайворонок завжди передає дарунки в Полтаву, і я обов’язково щоразу знаходжу гостинець. 

Моя бабуся – вчителька історії, навіть видала власну книжку про минуле свого села. Дуже любить читати, що й мені передалося генами. Але одного дня, коли я гостювала в неї, вона розповіла, що на небі над селом з’явився чи то метеорит, чи то зірка, чи то планета якась. Саме тоді я вперше його побачила. 

Сипав сніг, холодно на вулиці, а я стою й милуюся  цим «сонцем» серед ночі.  Тоді ніхто не міг зрозуміти, що ж воно таке. Місцевий астроном, або, якщо простіше, чоловік, який захоплювався вивченням зірок і космосу, висунув теорію, що то Марс. Проте інші вперто вірили, що на них насувається метеорит. Селяни так і не дійшли спільної думки. 

Це явище бачили й в інших селах, а ось в Лубнах – уже ні. Відбувалося це вже місяці зо три точно. Усі вже почали потроху й забувати про «сонце», бо воно зникло. Знаєте, як у народі кажуть: що  було, те загуло. Але моя тітка, татова сестра, не збиралася здаватися й надіслала фото цього явища знайомому астроному з Дніпра. І, як потім з’ясувалося, сільський дослідник зірок мав рацію: то світився Марс.

Бабуся довго потім згадувала цю історію. А я ніколи не забуду той заворожливий момент, коли вперше побачила «сонце» серед ночі.

Поділитися з друзями