Спогади

Моя власна (хоч і невеличка) колекція золотого намиста

• Ранок.

Такий, якими були тисячі інших і, здавалося, буде ще стільки ж. Початкові класи. Та рутина, що і є єдиною, як на мене, складовою щастя. 

Темрява. Тепло. Вовтузишся в постелі. І так затишно, і це цілий світ. Необережно розплющуєш очі, швидко заплющуєш, намагаючись не відпустити сон. Він розсипається золотим піском. 

Сонце. Видно найменші шматочки повітря в сонній кімнаті. Відганяєш думку реальності, відтягуєш її… І то найсолодший час, усього кілька хвилин. Стаєш чаклуном, здатним сповільнити час, щиро в це віриш. Піб-бі-бі-піб… Піб-бі-бі-піб… Звук стих. Шурхіт постелі, рипучий паркет, відчинилися двері. Хфффавф… Металеві кільця штор просунулися металевим карнизом в кухні – руки впустили день. 

Босі ноги ступають старим нелакованим паркетом, що так гарно пахне дубом, коли його миєш. Прямую до ванни. Зашуміла вода – звук змінився: ванна почала набиратися. Рип-рип – і ноги вже переступили поріг твоєї кімнати. Прикидаєшся, що ще спиш. Руки впускають день і до твоєї кімнати. Хоча й так уже світло. 

• Щорічна зимова ангіна

Холодно. Споглядаєш ніби з ластівчиного гнізда нічні вогні далекого міста. Ритуал родом ще з раннього дитинства. Малою залазила по хиткій дерев’яній драбині аж під саму стріху, на горище третього поверху. Усе, коли ти малий, здається більшим, та навіть тепер, із року в рік, перехоплює подих від такої висоти. Навстіж прочиняєш вікно – і свіже морозяне повітря вривається в затхлий теплий світ маленької запиленої кімнати. Небо робиться рідким, і зорі впереміш зі світлом ліхтарів затікають усередину. А ти долонями, пальцями, вологими чи то від нетерплячки, чи від жару ангіни, згрібаєш крижаний рипучий сніг, виліплюєш досі небачених чудернацьких створінь. Зимова ніч фарбує їх у найекстравагантніші кольори. І все це мерехтить, переливається. Сидиш мов зачарована й не помічаєш крижаного холоду, який огортає тебе своїми льодяними кінцівками, доки остаточно не пробирають дрижаки й геть онімілі, кольору малинового варення руки не зачиняють вікно в новорічну казку.

• Моє іntermezzo

Часом буває так, що в магазині
Ти хочеш крикнути: “Ну в чому винна?”
Тебе окидають розуміючим оком.
I дуже болить! Хоча й ненароком…

Часом душа буває розтрощеною на друзки.

Пішки за місто. На гору, крізь садки, закинуті дерев’яні дачі. Бруківка тротуару, дорожній асфальт, щебінь, глиняна дорога, польова стежка. Різкий дзвінок. Здивовані кохані очі. Теплі обійми, нещасна посмішка твоя. Скидаєш важку сумку. Улюблена дерев’яна кухня твого дитинства, завжди ввімкнений вечорами телевізор. Радянські фільми, безкінечні поліцейські серіали, незрозуміла політика. Іронічна посмішка старих, усезнаючих очей, до інших, не менш старих, зі щирим захопленням задивлених у дійство на екрані. Традиційний запах випічки й неймовірно смачних налисників із «дичини». Чай із бергамотом і власноруч сушеними суницями. Плавний потік розмови ні про що і про все на світі. 

Далеко за північ підіймаєшся під саму стріху. Кімната в місячному сяйві ніби фото: час тут спинився – і все завжди по-старому. Не побачиш нових предметів. Ноги підкошуються серед кімнати на підлозі – і  вибухаєш потоком сліз і безмовного крику… 

Світає. Надворі холодно. Вдягаєш «домашні» речі, тихо крадешся  рипучими сходами, боячись потурбувати сон найрідніших. Шнуруєш поношені китайські кросівки. Тихо. Зовсім тихо. Клацнув замок. Ступаєш назустріч свіжому холоду. Пробирають дрижаки, тремтиш, та згодом опановуєш себе й розслабляєшся. 

Пахне псами, різкий, близький серцю запах. Пахне спогадами й дитинством. Закудлана шерсть і нестримна щира радість кидається на тебе з мокрим язиком і холодним носом, ледве не збиваючи з ніг. Відчиняєш металевий засув – і всі на волі. Однаково карі очі, твої й собачі, переглядаються з палким вогником всередині. Ану, спробуй, дожени. 

Ілюстрація Марії Масліченко до твору

Стежки, трава, зарості комишу, старий кар’єр, ставки. Бульк – і сіра шерсть з розгону шубовснула у воду. Весело дивляться на тебе очі, а зуби вполювали видру. Бігає, вихваляється, та близько не підходить, аби ж не відібрали. 

Лягаєш горілиць і споглядаєш небо в передвісті дощу. Пахне дощем. Грозою. Вода аж парує. Ляп – і перша краплина впала на щоку. Небеса теж плачуть. Злива. Сльози – вода, вода – сльози. Поступово перестало шуміти, усе відродилося. Живність повиповзала, перша пташка наважилася заспівати, а тоді й інші підхопили, наче стало їх ще більше ніж було – усе ожило. І я собі пробачила…

• Перерваний сон.

Третя ночі. Ідеш за місцевою Янкою, що з таким ентузіазмом тебе кудись тягла. Уночі. У суцільній темряві. У Генічеську. 

«Заплющ очі» (темніше не стало). Її рука обережно веде тебе крізь товщу паркої літньої ночі. Щось тепле огорнуло твої ноги в шкіряних сандалях. Воно підіймалося все вище, сягнувши попереку. 

«Дивись». Уся вода сяяла. Відображала наші рухи, шлях. Опускаєш руки – і Молочний Шлях,  і сотні мільйонів інших галактик торкають твої пальці. 

Вона весело сміється. Пірнула. Малесенькі водорості повторили кожен її рух, намагаючись стати її об’ємною тінню, відтворюючи її саму. Лягаєш на воду, робиш сяючого янгола. Час зупиняється, тиша. Проводите так усі два тижні, безконечно купаючись у диві, поки одного дня воно зникає до наступного серпня.

• Море, літо. Кажуть, найтемніша пора перед світанком. Мої дива трапляються не опівночі.

Темно, хоч в око стрель. Пара сердець шалено б’ються в унісон. Легкі піжами, босі ноги. Спочатку нишком холодними кахлями повз нічну виховательку, що задрімала-таки.

Іуууууу – відчинилися двері, світло-блакитні очі кинули стривожений погляд на стареньку жінку, та вона бачила вже десятий сон. Одні зуби вишкірилися до інших і ноги вичалапали назовні. Теплі бетонні плити. 

Світало. Виднілися нерівні надписи: «Ⅲ зміна Ⅱ загін 2010 Луцьк», «Ⅱ зміна 2003», «Найкращі Енерджайзери Ι зміна 2009 Кривбас», «Перший завжди перший ⅯⅯⅩⅥ»,  «Таня і Женя – найкращі вожаті». Ніби злітна смуга, необачно обсаджена тополями, що все ж берегла тепло сонця. Чорніли дерева, сіріло небо – треба поспішити. Ноги вгрузли в уже холодний пісок, який швидко відпустив минулий день. 

Абсолютно порожній пляж. Холодний вітер здуває, коли вилазимо на одиноку вежу рятівників. Ми злітаємо! Вітер обтікає з усіх боків, малиновий світанок, крики чайок, звук моря. Нестерпний приплив щастя такого неймовірного й моментального. Це було останнє літо, коли карі очі зловили погляд небесно-голубих. 

• Ще одні блакитні очі. 

(Але то особисте, і вони лиш мої…)