У самотньому двоповерховому будинку, що сховався на окраїні невеликого міста, шпалери пожовкли чи то від часу, чи то від сусідів, що намагалися залишити слід по собі. А кутки заткано сріблястою павутиною часу й пустки…

Тут давно нікого не було… Лише тіні, що всотали в себе епізоди життя минулого…

Майже безшумно ступаю сходами, що ведуть до таємничої кімнати. Колись вона була за сімома замками: чужинцям заходити зась. А сьогодні відчинено… У великій, майже порожній кімнаті самотньо стоїть фортепіано. Сідаю за клавіші, тендітними пальцями вправно перебираю смужки чорно-білої зебри власної долі. Ненароком натискаю на чорну: струна скрипнула, ледь колихнулася.

Боляче… На струнах душі грають свої ноктюрни люті морози. Сніжинки танцюють у холодному ритмі мелодії фортепіано. Пальці вдаряють по клавішах швидше й швидше. І ось така довгоочікувана біла смуга. Серце б’ється частіше, кольорові тіні на стіні перетворюються на кінострічку, у якій я головна героїня.

Злякано опускаю кришку й раптом помічаю появу: у кімнаті з’явилася чорна кішка. Господарка пустки, охоронниця часу… За хвилину вона пробіжить клавішами мелодії, відтворюючи власну історію на струнах душі. Душі старого фортепіано…

Поділитися з друзями