Чаc – крихка матерія, цінність якої пізнаємо, втративши. У сучасному світі скла й заліза вже давно припинило існування теперішнє, ми бачимо лише те, що є за горизонтом, ігноруючи дійсність. Буденні клопоти, переживання за неправильний вибір у минулому, намагання дійти до поставлених цілей в майбутньому, картонні усмішки й зламані крила за спиною – це те, чим є ХХІ століття. Людина повинна бути продуктивною, оптимістичною та не докучати іншим своїми проблемами. Соціум вже давно став пентагоном для мрій та бажань, нав’язуючи правильну лінію поведінки. І замість того, щоб радіти, як у дитинстві, сонячному дню, намагаємося спланувати кожен крок під пильним оком громади, стаючи на все життя полоненим своїх страхів перед байдужим натовпом. Та, можливо, варто перетнути червону лінію дозволеного, щоб побачити яскравий світ живого?

Майстри пера двадцятого століття зачаровують своїм умінням бути щасливими в надзвичайно складних обставинах. Заплющуєш очі – і бачиш тиху й милу серцю зачаровану Десну й маленького Сашка, що, через голод, вирішив поласувати недозрілою морквою й спокутував цей гріх шаною перед старшими. А як він радів кожному дню! Батько точить косу – а для нього це найліпша симфонія: «Колі тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика». І хоча багато негараздів випало на долю маленького Сашка, рідний край в його серці – теплий промінь щастя: ««Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шлях». 

А любов воїна до відважної дівчини! Зустріч була така недовга, як перша в житті весна. Війна й важкі обставини не зламали душ, бо на місці кривавих спогадів є світлий ангел, кохання якого не забудеться ніколи: «Ти — як жива. Бо далекі Рудні гори скрізь ідуть за мною, ближчають з кожним днем, щодалі ширше розгортаючись у своїй трагічній чарівності. Бачу вже їх не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ».

Кожне століття в історії людства – виклик для особистості. Головне: не загубитися на дорозі з минулого в майбутнє й помітити те миле серцю сучасне, що, попри всі труднощі й негаразди, прагне твоєї уваги й трішки душевного тепла, віддячуючи повнотою життя й щастям.

Поділитися з друзями