Було це недавно. Кілька місяців тому. Я йшла парком, слухала музику й просто насолоджувалась життям. День здавався чудовим.

Біля мене тупцювала дівчина років шістнадцяти. Спочатку я зовсім не помічала ні її, ні сльози, які безперервно капали з очей, раз за разом привертаючи увагу людей. “Гей, ти, іди сюди”, – кричала жінка років 45. І навіть попри музику можна було відчути злість та ненависть в її словах. І доки я зрозуміла, що це було адресовано дівчині, вона вже підійшла. “Ти, невдячна дитино! Як ти могла так вчинити?!” – різкі слова виривалися з вуст жінки, наче блискавка. 

Ось тут вже я зосередилася. Стало страшно за дівчину.  Я сіла на лавку, вимкнула музику, але залишилася в навушниках, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Жінка продовжувала підвищувати голос і лаятися. Це тривало хвилин десять, доки дівчина не витримала й відповіла:  “Мамо, якби ти справді цікавилася моїм життям, то б знала, що тиждень тому померла моя єдина подруга. І ті одиниці з математики, за які ти мене лаєш, я вже пересклала”. 

Настала хвилина мовчання. “Я просто хочу, щоб у тебе все вийшло. І в тебе склалося не таке життя, як у матері”, – жінка заплакала й обійняла свою доньку.

У той момент я також хотіла їх обійняти, але пішла, увімкнула музику й продовжила прогулянку. Але вже іншою. Сумною та понурою.

Поділитися з друзями