У будинку, де я народилася, жила бабуся, вона садила мене та братика й возила в дивне місце, де всі розглядали та усміхалися. Одного разу, в один із таких днів, біля нас зупинилась жінка, подивилася мені в очі, щось промовила, узяла на руки, притисла до себе й понесла. Як потім з’ясувалося, у нове життя.

Перше, що я побачила в новому будинку, це очі моєї господарки – мами. Вона оточила мене турботою, ласкою. За мої очі, мов намистини, і мініатюрний розмір мені дали ім’я Намистинка. 

Доросла мама називає її Марічкою. Дечим ми дуже схожі з нею. Обидві полюбляємо довго спати, загорнувшись у теплу ковдру, поласувати чимось смачненьким і солоденьким, хоча мені не все можна. Інколи обидві буваємо неслухняні, за що отримуємо на горіхи від дорослої мами. А ще мені дуже не подобається, коли Марічка йде до школи або на гуртки. 

Два місяці тому трапилося щось лихе. Матусенька почала швидко збиратися, плакати, а потім і зовсім зникла та не повертається. Інколи я чую її голос через дивний апарат, що є в бабусі. Вона мене лагідно кличе або називає на ім’я. Кожен день заходжу в нашу кімнату, лягаю на подушку та вдихаю запах моєї господарки. Чекаю на її швидке повернення… Сумуююююю…

Поділитися з друзями