І все на світі треба пережити,
бо кожен фініш – це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
і за минулим плакати не варт
Ліна Костенко

 

Такий складний момент вибору… Стоїш серед сторінок свого життєпису й вагаєшся: перегорнути на декілька років уперед чи, за допомогою власного досвіду, намагатися щось виправити там, у темних кутках минувшини. Складно…

Що ж, здавалося б, вибір очевидний, та мій внутрішній голос з цим ой як не згоден. Здається, він завжди чимось не задоволений. Намагається вічно нав’язати мені свої правила існування в соціумі: «Неправильно! Тут не так! Ну що ж ти знову накоїла! Тепер розгрібай після тебе твої помилки». Або інакше: «Ну, а що? Ніхто не ідеальний. Навряд чи ти коли-небудь таких зустрінеш, тому менше слів, більше діла, уперед!»

Знову починати все спочатку… Набридло. Та я помітила таку дивну для людського мозку закономірність: коли здається, що ти рухаєшся в прірву необізнаності, це хороше підґрунтя для реалізації себе в чомусь новому, більш доречному, влучному, саме для тебе.

Просто жити, насолоджуватися кожною секундою, кожним подихом, кожним словом, звуком, кроком. Кроком у світле, наповнене тими переживаннями й надіями на краще майбутнє, де все буде інакше. Але все одно згадуватиметься такий очікуваний момент вибору. Вибору ідеального. Навіть якщо його не існує.

Поділитися з друзями