24.02.2022.
Я прокинулась о 6:15. За кілька хвилин прозвучав вибух. Страшно? Це м‘яко сказано. Нашу психіку видовбували цими подіями вже кілька тижнів. Почалося бомбардування в різних точках України. Мама сказала страшну фразу: «Пакуй валізи; сьогодні почалася війна». Кожні п’ять хвилин моніторю новини, хоча до того намагалася бути аполітичною (дзуськи — так не працює! ). На зв‘язку з рідними, де кожен ставить питання: «Як ти там?».

Злюся. Ненавиджу. Знову «акти визволення братнього народу» й «боротьби з бандерівцями». Ніколи не хотіла опинитися на сторінках історії, але зараз вона пишеться в нас під носом та з нашою участю. Дико, але увесь жах війни ніколи не усвідомиш, поки не потрапиш у ці жорна. Паніку сіяти не можна. Плачу, але намагаюся розмірковувати тверезо.

Знаєте, я думала, що у світі всі розуміють, що війна це зло. Що культури й нації — це ексклюзив, який народжує на світ прекрасне . Виходить, хотіла вірити. Імперії із хворою свідомістю й досі продовжують нести свій маразматичне марення.

Пишаюся своїм народом!
Люди масово переходять на українську. У цьому стресі збожеволіти можна, але не треба. Навколо біди, ми знову об’єднуємося в єдиний живий організм. Ми сильні. Ми готові. Ми зможемо. Бо нам є що обороняти. У нас самобутня мова, неповторна історія, прогресивні науковці; талановиті митці, найкращі військові й рідна земля. Нам нікуди тікати.

Ми не нападаємо. Ми обороняємо свій дім. Українці усвідомлюють свою єдність. І світ нас підтримує.

Контролюймо рутину, зберігаймо спокій, дихаймо глибоко й тримаймо тили. Ми переможемо в цій видимій та НЕвидимій війні.
Відбили Щастя — далі мир!

Поділитися з друзями