Синів народжують не для війни,

Та хто постане щитом для країни?

Стають героями в люті роки,

Коли війна доторкнеться родини.

 

Мій прадід був на Великій війні,

Простий солдат, що боровся невпинно.

“Пробач, вбивати жахливо мені,—

Молився Богу: врятуй Україну”.

 

Була снага у бійців незбагненна,

Відчай з відвагою пліч на межі.

В очах відбиток вона залишила:

В неволю мужні не йдуть вояки.

 

І Дідо бачив нещадність війни,

Сипучий та кам’янистий курган.

Із гір стікали кривавії ріки,

І кожен камінь — жорстокий душман.

 

Ціна життя — непомірно велика,

І хтось навік молодим залишився.

Свинцевим хлібом вони частували,

У горах попіл і дим розчинився…

 

Багряне небо скорботно сумує

І чорним птахом кружляє в імлі.

Сміливе серце відважно бунтує,

І Тато в бою – на передовій…

 

Ракети в шмаття весну розірвали.

Всі сили вкупу, тримаючи гідність.

Стоять за волю й країну солдати!

І гра безжальна — це завтра чи вічність.

 

Моя ж війна — у віршах та поемах,

Рядків мітких невгамовне кипіння.

Війна нуртує у душах і венах.

Війна — теж мистецтво. Потрібне натхнення.

Поділитися з друзями