Був прохолодний ранок. Я займалася буденними справами: притрушувала снігом кущики, дерева, малювала на шибках вікон, лоскотала діткам щічки. Раптом мені закортіло зробити щось надзвичайне. Потанцювати зі сніжинками? Укрити все важкою сніговою периною? Полетіти до лісу! Подивитися, як там ведеться моїм друзям.

Ведмеді, борсуки та їжачки, як завжди, не дочікувалися мого приходу й засинали. Зайченята змінювалися, їх було важко впізнати. Хитрі лисички ховалися попід кущами – і я їх довго не могла знайти. Снігурі, синиці, повзики й омелюхи летіли до теплих домівок, поближче до людей.

Але диво! На гілочці в гніздечку я побачила синичку. Вона сумним далеким поглядом дивилася в далечінь, наче щось чекала. Мабуть, весну…

Сутеніло. Пташечка злетіла з гілочки. Обминала дерева, час від часу відпочивала. Весь рік синичка плідно працювала, поїдала  шкідників рослин, тому вдячні люди змайстрували годівниці, залишили трохи ягід на деревах та кущах. Підкріпившись, пташечка полетіла до свого теплого гніздечка в  затишок, у місце, де могла б дочекатися приходу весни. І вона неодмінно прийде!

Поділитися з друзями