А ти теж помітила, що ми не вживаємо слово “біженці”? Ніби, сказавши, доведеться визнати, що все це сталося таки зі мною. Ніби доведеться зізнатися, що це в мене, а не в когось міфічного жбурнули ті сотні ракет. Що це вони розтрощили мою особистість. І саме мені доведеться з уламків будувати нову. Не тобі, а таки мені.

Ми стали боятися слів. Помітили? Ми ховаємося за граматичними конструкціями, тільки б не визнавати, що це я, а не ти (бо за останні дні стало легше говорити про себе в третій особі). Що росіяни, а не орки (бо хіба ж можуть таке вчиняти люди з визначеною національністю)… Але знаєш же, що ось я. Біженка, а не емігрантка. Як і ти — хоч ВПО, хоч незмінний резидент рідної землі — а таки точно біженець (бо ми всі тікаємо від минулого й від себе протягом цієї війни).

Ось ми з тобою стоїмо над уламками того, що було. Кожен окремо. Над рештками руйнувань. Тут і плани на майбутнє. І реальність. І самоусвідомлення. І будинки. І мертві. І ледь живі. Уяви. Я, а не ти. Ти, а не я. Заводиш пісню над кістками, сподіваючись, що з мене, а не з тебе таки щось зліпиться. Що з цих уламків постане щось незламне та зрозуміле. Щось таке, що відбиватиме чергові ракети. І відповідатиме усім словам, які я, а не ти до себе вживатимеш.

Послухай. Моя пісня — гімн українського націоналіста. Під її акордами формується хребет, кісточки знову поступово стають схожими на скелет. Як би не тікала й плач не давав свободи, тож ось уже й м’язи проступають. Тверді. Міцні. Незламні, мов граніт. Ти ж чуєш ці слова? Приєднуйся. Натягнемо шкіру: гляди — борці й борчині нашого роду. Козаки, підпільники, військові. Інтелігентки, феміністки, діячки — наші агенти й агентки змін. Здобували світ. І я, і ти здобудемо. І Соборну Українську державу теж. Поки ще пам’ятаєш, як було “до” — бери усе, що треба: землі рідної або водиці святої. За мить будемо інші. Благословляю себе/тебе я, біженка від нав’язливих думок. Знай: Слова не страшні. Ти сильна. Я сильна. Ми сильні. Обіймаю тебе. Сконструювала. Біжи.

Поділитися з друзями