Спогади мають присмак… Вимріяна вистава першої закоханості зачепилась у пам’яті червоною помадою… Норовлива схилилася до твоєї щоки, скорилася, але не звикла до вибриків. Чуєш співанки Черемошу? 

Болісна розлука смакувала березневим снігом і залишеним чобітком. Який же морозний тоді був день… Іній навкруги, світло… Це ж треба: я вимагала ліків від застуди. Виявилося, вони вже не потрібні: марила я, Йванку. 

Розбите серце поросло довгою мовчанкою та шестирічними блуканнями. Десь на щоках майоріло наше споглядання зірок. Ти – на полонині. Я – тут… Бачу все й відчуваю… Ніхто вже не знатиме, куди привели лабіринти туги… Хіба що поворот на сто вісімдесят градусів гірчив сталевим осадом… 

Наше кохання було схоже на квітку, що виросла в космосі… Але, на жаль, майже зав’яла, Йванку, бо чорніє потрохи  зранку. 

Думаєш, присмак мучить мене опівночі? Помиляєшся… Опівдні. Коли всі співають про любов, а моя дірка в спині холоне твоєю тінню. Бо тіні довшають опівдні…

Поділитися з друзями