Шанс зустріти тебе на вулиці близько однієї стотисячної, бо весь час клубочишся у власних справах вдома. Не знаєш елементарних понять про сучасний світ та свято впевнена в реальності Бога. Твоє серце заполонене музикою, ідеями й тканинами. Музика нас і познайомила, однак ти говориш, що загадала мене раніше. Най буде так, киватиму у відповідь завжди на те, із чим не згодна, і триматиму в собі теорію про відносні схожості невипадкових перехожих.

Я для тебе дзеркало невтілених мрій. При першій зустрічі потисла руку тобі так, що викликала здивування. Маленьке тільце, а стільки запалу та сили, дійсно, на перший погляд так і не скажеш… Дивишся на мене й згадуєш усі дитячі образи на світ, прокручуєш хроніку подій та намагаєшся візуалізувати все на моїх струнах і шрамах.

Одразу гостро уловлюєш аромати. Питаєш: «Кензо?», та в дійсності зовсім мене зазнаєш. Так пахне мій Сальвадор Далі: такі ж хаоси в душі та розплавлені від жару серця думки. Горюю, горю та згораю від нової невідомості. Підливаєш спирту у вогонь. Тягнешся при найліпшій нагоді, крадеш дорогоцінний час у довготривалих телефонних розмовах, просишся в гості та, певно, здогадуєшся, що поселилась уже під ребрами.

Знайомиш із манекенами душі. Розповідаєш про морозні ранки та візерунки на вікні. У них ти бачиш виключно прекрасне, виводиш сенси акварелями, реалізуєш задуми на платтях. Ти – модельєр, черпаєш міць у голочках зими. Я теж з шипами – їх настирно обриваєш і не боїшся ран, бо маєш дуже схожі. Ця схожість закладала нас цементом, як виявилось, – брак крапок крихкий. Говориш, що знайшла чудові сині туфлі на танкетці, неймовірно замшеві, з набієчками. Хочеш пошити сукню та представити мене у всій красі. У красі зими, мов сніжну королеву. Але я не жорстока, зовсім ні, хіба що зовсім трішки одинока.

Танцюєш чорно-білими клавішами та здригаєш моє дихання. Музика є ключовою ланочкою в нашому тандемі. Доносиш те, що тіло – також інструмент, учиш літати голосом по нотах. Я глина у твоїх руках, піддатливий мʼякий матеріал для будь-якої форми. Береш акорди й прокладаєш шлях увись. Ти впевнена в реальності висот та в неможливості скотитися на землю. Лишилось і мені дістати із підвалу піаніно та закорінювати ноти у душі.

Цікавишся мною настільки уважно й настирно, що під тиском я змушена знімати маски й розсувати ширми. Та куди вже щиріше, якщо мій голос і тіло – розгорнута книга? Хочеш пробратися в найглибші тунелі серця й таємні скрині мозку. За ниточки посмикуєш, чіпляєшся за гвіздочки й додумуєш важливість для нових відкриттів під час розмови. Ніколи в очі, лише крізь межу телефону. Дякую, що моє мовчання лишається порожнім звуком, а не криком у виразі обличчя. Руйнуєш роками будований принцип дев’ятим валом та змиваєш сакральне в болото. Перемішуєш слова, пережовуєш і випльовуєш у яму. Шкода не в компостну, можливо, сенси з плином часу відновилися би.

Ображаєшся на мене за прямоту. Блокуєш номер. Не приходиш дивитися музичні виступи. Не виконуєш обіцянок, на відміну від мене, але ж ніхто не казав, що слово триває вічно. Наш цемент засох і розтріскався, розкришився в пил та летить із вітром вітру. Можливо, на протилежному кінці світу зустрінемося, адже тут цей шанс рівний одній стотисячній. Про це, напевно, не дізнаєшся, та я придбала собі сині замшеві туфлі. Без набієчок. Ти вже достатньо вдарила в серце, то хоч спогад не відбиватиме музику святої грішності.

Поділитися з друзями