Боїшся ти, що грізні, смутні гуки

Пройняти можуть і камінне серце.

А чим же ти заглушиш дикий голос

Хаосу темного, крик голоду й біди

Леся Українка 

 

Море завжди заворожує, сьогодні воно надзвичайно бурхливе, гарячі потоки думок розбиваються об камінь із поривчастим звуком, який зворушує поснулих на скелях птахів (читай: ідеології, височини яких нам мов не дано зрозуміти). 

Дівчинка заворожено спостерігає за цим видовищем. Перша стадія мієломи нібито виліковна, тим паче дорослі вважають, що сонце-дівчинка, яка дивиться згори на свої думки, не зрозуміє або забуде швидко. Чи дитина вона вже? У цій лікарні, на краю чужого-свого світу, де є діти, які навіть життя не спробували, ледь надкусили. Дівчинка десь у глибині душі розуміє, що все ж таки море – найкраще видовище наприкінці. Діти тут змагаються за життя, медики – з онкологією, лікарня – з галасливо-тривожною назвою «хоспіс», яка замішана на сльозах. Тут навіть повітря плаче й задихається від запаху пігулок із солоним присмаком. 

Хлопчик, граючись камінчиком, бореться з думками: він теж мешканець цього втраченого раю. Пташки збентежено літають навколо двох ангелів, які такої гіркої долі не заслуговують. 

Там люди вірять у себе, а не в невідомого ката, який прирік їх на такі страждання. Там діти сильніші за дорослих. «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі», – писала Леся, яка перебувала в не менш скрутному становищі. 

– Батько завжди повторював: чиї вуста безмовні, той чує краще й бачить більше за інших. Що думаєш? – підняла очі кольору дна морського. 

Може, ви подумаєте, що глибини ті скляні? Ні, у них полощуться мрія, цілі, жага до життя. Але все це можна побачити тільки крізь призму тяжкого випробування. 

– Наші думки – крила, – почав хлопчик, – ми розуміємо все через свої форми пізнання. І я вважаю це більш ніж правильно, – ніжно опускається на сиру від морського повітря дерев’яну вичовгану лавочку. – Нам відомі лише чужі висловлювання, які маса підняла до рівня «так треба», «це правильно», і далі носа вони не бачать. Але людина сама будує себе, кожна цеглина, стіна встає на місці зламаних фанерних, на яких виведено невмілим молодим почерком «спроби». Подивися на мене, – потяг охайне білесеньке підборіддя й заглянув туди, де й потонув: думи тягнуть обох за собою.

Не думай же, що твій одважний спів

Других, а не тебе до бою закликає…

Люди схильні тягнутися до груп, які теж у щось вірять, головна умова цих партій – поділяти помисли, коли себе вважаємо ще не достатньо вдумливими, розумними, щоб розмірковувати в іншому ключі. Іноді чиєсь «погано» сильніше за своє «добре». 

– Твої крила з пензлів, тож не дай усім навколо зламати кольорову конструкцію. Мені так подобаються твої пейзажі. Цей  човник, схожий на тендітну Софі у 12 палаті, вона така ж тиха й цікава. Буря – це ти!

Після довгої мовчанки дівчина нібито зібралася з думками, опустила у воду розплавлену сталь думок. Стала сильнішою? Однозначно. Чи не їй знати, що таке біль. 

– Пішли всередину, бо сутеніє.

Збираючи малюнки, вона й не помітила, як один випав, але вмить був підхоплений усміхненим хлопчиком. Останнє, що він побачив перед тим, як сховати пам’ятку у свою куртку, були вірші: 

Не жаль мені життя, а жаль тії людини,

Що у мені живе, що бачу я в других.

Коли ж її уб’ю, хай кара йде за гріх.

У цьому місці не запитують: «Як почуваєшся?». У цьому місці люди втрачають і знаходять сенс життя.  Це місце поле бою щохвилини. 

Поділитися з друзями