У дзеркалі вітру відбиваються мої почуття. І досі пам’ятаю той останній дотик осені кілька років тому, перед тим, як упасти в безкінечну прірву. Лише зорі на вушко шепочуть правду. Їх не викрала ніч, вона їх породила.

Ми так часто не помічаємо деталей… Чого лиш варті поцілунки сонця чи обійми вітру. Дотик тліючих сніжинок до обличчя, лоскіт крапель дощу по волоссю, вальси природи навколо душі. Місяць дворогий виколює темрявою очі, а я намагаюся побачити дрібниці в дзеркалі вітру.

– Пане Вітре, зробіть перший крок – і я піддамся пориву почуттів. Полетимо у вись, ступаючи сходинками повітря.  Не думаю, що зможу описати своє кохання до Вас хоч колись. Ми будемо сидіти, разом страждати, радіти, любити, хвилюватися. Об безпорадність розбиватимуться кораблі, а ми спостерігатимемо з берега за крахом  суден. О пане Вітре, який Ви могутній і непідвладний…

У дзеркалі вітру відбиваються мої думки. Він уважно вислухає, усе проаналізує, зробить висновки, зрозуміє. Підкаже правильну стежину на тернистому шляху долі. 

Ти берешся нізвідкіль і туди ж зникаєш. Постійно… Як же іноді тебе хочеться за хвоста впіймати, мов кицьку або мов того хом’ячка, такого малого, пухнастого клубочка, що вертиться в колесі клітки.

Запалю дванадцять свічок, виставлю їх навколо дзеркала, омию обличчя росою, стану в коло. Вдих… Видих. Погляну на себе. А він стоятиме за спиною, розвиватиме волосся, лоскотатиме шкіру. Але не відобразиться його силует. Бо він і є те дзеркало. Дзеркало вітру.

Поділитися з друзями