Між мною і світом

суцільна пітьма та просвітлення об’єктиву. Діафрагма вузько-вузько затуляє пелюстки, зображуване набуває чіткості

і лише тоді розумію, що я спокійна. Спокійна до помилок, до промаху у фокусі, бо все, що може статися – не критичне. Усе, що могло бути критичним, сталося колись, і навряд чи майбутнє має для мене більш руйнівні сюрпризи. Принаймні хочу в це сильно вірити й приймати за солодку дійсність, упускаючи постфакти пекла й свіжих опіків од зіштовхування з перебуванням у фізичному вирі.

Між мною і світом постала стіна: підглядаю за ним у видошукач, однак не відчуваю прямої причетності до реальності. Мов у тінь огорнутий споглядач. Що зі мною, що без мене навколишнє не змінює власної ваги та не набуває інакшого сенсу. І тільки відбитки на матриці камери променів і тіней, кольору та фактури слугують підтвердженням того факту, що я тут, я, власне, тут була, що я жива, і, урешті, саме я беззаперечний учасник увіковічненої миті, бо побачила її конкретно так і спустила в певну мить затвор. Вимірюю час звуками спрацювання механізмів у камері, а не ритмічним цоканням на зап’ястку. Сто сімдесят чотири менти закарбованого мого життя. Сто сімдесят чотири речдоки фактичного існування. Сто сімдесят чотири аргументи «проти», коли захочу безслідно стерти цей день із памʼяті. І не лише з памʼяті цифрового носія. 

Між мною й світом

контекстуальна діра. Похибка сприйняття накладається на загальноприйняті шаблони й кальки. Знімкую не так, ракурс не той, хто ж в біса так працює з освітленням?! Бачу власні сенси там, де для оточуючих їх нема. Абсурдність пейзажної зйомки полягає в тому, що фотографія не передає фактичну енергетику конкретного місця у визначений метаданими час. Для мене ж сенсом стало відчуття. Відсутність себе у світосприйнятті тотожна відчуттю непричетності до навколишнього. Довкілля стає лише об’єктом зображення. Предмет зйомки – власна голова. І в ній наразі забагато теоретики й остраху.

Навчитися бачити світло.

Навчитися знаходити спільну мову зі світом.

Поділитися з друзями