На холодне мармурове обличчя дівчини падали сніжинки. Вони не танули, не перетворювалися на вологі й солоні сльози, а непорушно застигали на колючих скляних віях. Дівчина йшла стежиною, намагаючись приховати страх, і в неї це добре виходило. Вона торкалася гілок – і вони вкривалися інеєм, дивилася холодним, моторошним поглядом на хмари – і тоді з неба, яке, здавалося, лежить просто на голові, падали сніжинки.

На дівчині була  легка, тонка, повітряна сукня. Її волосся вкрилося кригою, а скляні очі байдуже дивилися на мене. Я рівною, упевненою ходою линула до дівчини, а потім палко обійняла її. У той момент пролунав хрускіт. Крижане серце почало танути…

Весна таки допомогла зимі подолати страх!

Поділитися з друзями