ВІН наближався до мене. Істота, яку півсвіту вважає схибленим диктатором, а решта — своїм ідолом. Проте його сутності не знає ніхто, навіть найближче оточення. Рана на голові кровоточила й тоненькою цівкою заливала праве око, тому я не одразу повірила очам. Світло з вікна та положення на підлозі ще більше спотворювали видимість. Але те, що я побачила, коли Галадор наблизився, змусило тіло дрижати: із шиї потвори стирчали голови двох орлів, спрямовані в різні боки, а золотаві очі мерехтіли в пітьмі гнівом. Мабуть, так Галадор хотів налякати мене, але помилився. Адже є люди, які не побояться зустрітися зі злом, якщо це означатиме перемогу. Так і я. Галадор, засліплений тріумфом, навіть не здогадується, що все це — завчасно спланована дія, а його імперія скоро зазнає краху…

Того липневого дня я святкувала свій 17-й день народження. Як і зазвичай, умовила батьків поїхати на наше улюблене місце — галявину серед лісу, заквітчану маками, ромашками, волошками, вона завжди радувала своїми пахощами. Для мене це таємне місце сили, моя казкова країна. З дитинства батьки водили мене до лісу, розповідали чарівні історії про його мешканців, привчали любити природу. Так, поступово, ця галявина стала моїм спасінням від метушні та залізних кайданів міста. У день народження я захотіла поділитися цією красою з найкращими друзями: відважним майбутнім мореплавцем Тео та кмітливою програмісткою Ліззі. Поки батьки нарізали фрукти, ми з друзями пішли по воду. У тому лісі дзюрчав невеликий струмок із прохолодною смачною водою. Легкий літній вітерець і ласкаві промінчики сонця загравали з нами. Ніщо не віщувало біди…

Проте, коли вже поверталися, почули крики й відчули запах диму. Разом із ритмом мого серця, ніби в унісон, звучали слова “мама”, “тато”… Швидше б відшукати батьків! Зрозумівши серйозність ситуації, Тео не дав мені цього зробити. Ми заховалися в кущах, звідки відкривалася панорама подій. Люди в зелених карикатурних масках підпалювали все навколо. Дивні браслети на руках стріляли полумʼяними спалахами. Вони створювали вогняні кільця, замикаючи в них людей. Я побачила, що, окрім нашої родини, там були ще й інші полонені. Зайвий рух, намагання вийти за межі кільця — і люди згорали в синьому полум’ї. Вогонь забрав не тільки людські життя; того жахливого дня згорів і мій ліс, знищений полум’ям ненависті загарбників…

На щастя, нам з Тео та Ліззі вдалося вижити. Ковтаючи сльози та біль від безсилля, я тікала з палаючого лісу, обіцяючи собі, що обов’язково віднайду батьків і помщуся за смерть невинних людей, за спалений ліс. Життя поділилося на “до” і “після”.

Нікому не хотілося вірити, що за зеленими огидними масками орків ховаються обличчя наших сусідів на чолі з їхнім правителем Галадором. Як виявилося, орки не мають нічого святого, не вміють критично мислити та сліпо прямують за правителем, який отруює їхню свідомість уже багато років. Галадор не просто захоплює чужі землі, але й прагне знищити природу, створивши нову технологічну імперію. Хоча він і злодій, проте дуже розумний. Це створіння розуміє, що жодна свідома людина не піде на такий вчинок. Тому збирає армію послідовників, вживляючи кожному чіп. Саме цей пристрій змушує орків бачити нас монстрами, яких необхідно знищити.

Спочатку було дуже страшно. Як троє підлітків можуть завадити до зубів озброєній армії орків? Виявилося, що не все так складно, коли маєш віру, яка мотивує палких однодумців, коли у команді є розумні та сильні духом люди.

Тео також відчув наслідки атаки ворога. Його батько, який і залучив сина до морської справи, перебував під час нападу у відрядженні. Армія Галадора випустила в море нищівну отруйну речовину, через що майже вся морська живність вимерла, а консистенція води змінилася: загусла так, що неможливо було плисти далі.

У Ліззі загинула вся сім’я… Одного дня орки застосували нову зброю — димові дрони. Унаслідок цієї атаки, задимленість повітря в місті стала настільки високою, що люди почали задихатися. Її рідні не встигли захиститися й померли від нестачі кисню в крові…

Ось там я, Тео та Ліззі перетворилися з безтурботних підлітків на відповідальних керівників штабу месників. Ми вирішили об’єднати підрозділи залежно від напряму роботи: підрозділи “Духи лісу”, “Морські віверни” та “Сильфи”. Кожен набрав охочих, готових боротися за рідну землю. Втрат, на жаль, уникнути не вдалося, але загалом спецоперація відбувалася успішно та блискавично.

Захопивши в полон одного з противників, Тео дістав зразок чіпу зомбованої армії. Ліззі, наш технологічний геній, змогла розібрати його та перепрограмувати. Я мала приєднатися до армії орків під прикриттям, замінити одному з них чіп й отримати доступ до місцезнаходження правителя. Надурити цих телепнів виявилося не так важко. Модифіковані чіпи почали транслювати в  голови орків правдиву інформацію про наслідки лиха. Вороже військо приходило до тями та переходило на наш бік. Мені вдалося пробратися в саме осине гніздо противників, хоч і в ролі полоненої…

— Хм… Еринія,

— Галадор насолоджувався, дивлячись, як я корчилася від болю.

— Яке дивне ім’я. Мені здається, я вже чув його десь, чи не так?

— Можливо, і чув, якщо колись захоплювався міфологією,

— тихо відповіла я, обезсилена, проте вже відчувала в повітрі подих свободи та довгоочікуваної перемоги.

— Тож повідай мені, звідки я знаю це ім’я,

— лукаво відповіла одна голова Галадора, а інша криво посміхалася.

— Зрештою, у тебе не так багато часу. Це буде твоя остання промова.

— Що ж,

— я всміхнулася йому у відповідь, відчуваючи, як сила пробуджується в серці.

— Можливо, і в останній раз, але хто ж сказав, що перемогу святкуватимеш саме ти, Галадоре? Є одна історія про богиню. Її звали Еринія. Кажуть, це ім’я зостанеться на вустах кожного, хто посягнув на чуже. Адже помста — це її друге ім’я,

— вишкірилася я.

У цей момент в кімнату увірвався Тео з побратимами. Вони поклали Галадора на підлогу й надягли наручники. Пізніше цю потвору чекатиме трибунал і довічне ув’язнення.

Насправді після усього зла, яке вчинив Галадор, було важко повірити, що ми зможемо відновити екосистему: випалені ліси, забруднені водойми, задимлене повітря…

Я, Тео та Ліззі стоїмо посеред згарища. Серце розривається, бо знаю, що ми знаходимося саме на тому місці, яке колись було улюбленою галявиною. Вітер здіймає стовп попелу…

Що це? Ніжний зелений пагінець сосни. Як він вижив? Стаю навколішки, обережно відгортаю решту попелу — і сльози радості зрошують зелену надію на майбутнє…

 

Поділитися з друзями