Двадцять перше століття – мертве покоління. Сумні діти зі щасливими масками на обличчі. Ми всі залежні від Інтернету, думки оточуючих та кави для підзарядки. Нам не потрібно для щастя нічого більше за продану без паспорта пляшку та позначку 4G на екрані смартфону.

Ми діти, які п’ємо й палимо у свої чотирнадцять, але не через нестримну жагу швидше піти з життя, а щоб замаскувати, перекрити терпкий біль, який роз’їдає зсередини душу й тіло. Часто в головах снують думки про самогубство, але нам відомо, що це далеко не вихід… Ховаємо шрами під довгими рукавами та влітку ходимо в джинсах. Не тільки на руках же є рани?

Депресія. Так, це діагноз, але як іще описати наш беземоційний, виснажений стан? Ми сподіваємося, що завтра стане краще, світ набуде яскравих барв, а все бажане здійсниться. Самообман. І більше ніщо не здатне гріти наші напівцілі душі.

Ми бачили вже занадто багато для свого віку. Зради, обмани, трагедії та катастрофи масштабу серця. Усе це змушує нас подорослішати раніше, довіряти лише самим собі. Егоїсти, лицеміри, проте занадто розумні. Читаємо складні книжки, слухаємо сумні пісні – це все, що в нас лишилося.
Загинули в душі…

Що це за щастя – прийти додому після виснажливого сидіння в школі, начхати на домашку та передивлятися вже незліченний раз давно набридлий серіал? Обманюючи інших, живимо самообманом та сліпо віримо у свою брехню.

Ночами чекаємо падіння найяскравішої зірки, бажаючи лише одного – пізнати смак кохання. Літаємо в хмарах, уявляючи перші поцілунки, тепло обіймів близької людини. Спускаємося на землю – і наші мрії розбиваються на міріади уламків.

Де ми? У катастрофі буття. Наше покоління – помилка природи. Народилися не в той час, не в тому місці, не на тій планеті.

Ми всі дещо філософи, психологи, генії… Неадекватні люди з відхиленням під назвою «час».

Як подолати цю дивну хворобу?

По-перше, повірити в себе. Правило «один за всіх і всі за одного» не діє, тому потрібно взяти життя у свої руки та рухатися вперед, сміливо долаючи перешкоди.

По-друге, відкрити душу світу. Впустити світло, яке подолає темряву. Нехай тепло зігріває душу, а не відбивається від дзеркального панцира.

По-третє, не боятися спілкування з людьми. Закрившись у собі, ми створюємо єдиний світ, у якому нам комфортно (або не зовсім…), але, ігноруючи нове, забуваємо аромат щастя та радості, бо вони приховані в простоті.

Усе в наших руках! Головне – не втратити в серці віру.

Поділитися з друзями