Війна забрала пазли, з яких складалося моє життя, змінила десятки частин і необережно кинула в обличчя. Мені ж зараз знову збирати ці деталі на брудній підлозі й складати в повноцінну композицію.

Я часом забуваю про 24 лютого, мені нагадують люди й жахливі рубці на серці. Сльози, що томилися в очах, знову хочуть назовні рікою, як тоді… А голос тремтить. Насправді, якась частина мене померла ще в березні, якраз на день народження. Я тоді не розуміла такої несправедливості. Шукала причини, чому маю відмовлятися від планів і мрій, а ще болючіше було за інших: дивитися на свіжі глибокі зморшки рідних і лише уявляти, як себе почувають люди під обстрілами, бачити звірства над захисниками. Читати історії, що колись стануть страшним оповіданням у руках письменника. Та жодне слово не опише той жах, що пережили українці.

Знаєте, я колись так мріяла продовження вихідних, а тепер замість перших уроків щопонеділка зазвичай тривоги. Колись ховалася подалі від вікна, а тепер просто слухаю. Цей звук, якого  з дитинства боялася, назавжди залишиться відбитком у серці. Тяжким і болючим шрамом, до якого люди вже, на жаль, звикають, ідучи вулицею під час ракетних небезпек. Такий бездушний звук, але той, що вбиває стільки невинних душ. 

Стало боляче дивитися на дітей. Вони так швидко подорослішали. Мій маленький друг, що колись з усмішкою йшов у 2 клас, став таким серйозним, а його ластовиння неначе зблідло під похмурим сонцем цих днів. Та всі люди звикають. Немов пташка вчиться спершу здійняти крила, українці пристосовуються до постійних перебоїв світла й вимкнення води. Тож завжди вдома набираю воду й, про всяк випадок, заряджаю телефон до 100%. Просто звичка або, радше, частина життя. 

Щодо шкільного процесу. Попри труднощі, у нас завжди самостійні й тести за розкладом. Уперше думаю про те, що без них було б нецікаво. А цей зв’язок: о 2 ночі ти, втомлений, виконуєш чергове завдання, а по той бік учитель, такий же зморений, терпляче перевіряє десятки надісланих пізніше робіт, бо «не було світла» або «проблеми з інтернетом». Дивно, але я вдячна, що маю змогу виконувати контрольні роботи й слідкувати за дедлайнами, бо в когось навіть такої можливості немає.

Після 267 дня все ще не розумію цієї несправедливості, уже рідше читаю новини, але кожного разу важко дивитися на пости про людей, у яких життя колись вирувало, а тепер про їхні хобі й прагнення розповідають у минулому часі. 

Випав сніг. Спочатку була радість! Але як там воїнам в окопах. Проте коефіцієнт щастя у світі не повинен знижуватися, як казав один військовий, тому усміхаюся білим сніжинкам на носі й думаю про те, як кину сніжку в друга. 

Ось так війна змінила моє життя й іще мільйонів українців. Однак ми складемо цей пазл знову, бо завжди були такими. Якщо чесно, ніколи ніхто так не надихав, як кожна сльоза мого земляка й важка усмішка захисників. Я вірю в Україну й буду всміхатися, бо зараз немає часу плакати! Тільки прямувати до перемоги!

Поділитися з друзями