Кольори стають монотонними та чорно-білими, немов у фільмі з Чапліном, проте без веселощів. Звуки перетворюються на шум, і ти чуєш лише уривки фраз.

У цей момент короткого людського життя усвідомлюєш, що все це вже набридло, а нічим новим, напевно, не здивувати.

Спокій. Тиша. Лише самотність ─ твій єдиний порятунок, квиток у нірвану. Серед розкішного густого лісу, куди навіть сонце не може дістати промінням та прогріти вогку після дощу землю. Тільки пташиний спів подекуди чутно, та краплинки роси падають додолу, створюючи свою мелодію. 

Замість густого чаду автомобілів ─ туман. Немов оберігає від зовнішнього світу та накриває теплою ковдрою, що плавно огортає тіло.

Виходячи з такого стану, розквітаєш, як та магнолія в травні. Світ насичується палітрою барв і солодким присмаком меду. 

На вузенькій стежині, виходячи з лісу, тобі усміхається дідусь та ласкаво махає рукою на знак вітання. Зозуля закувала свою пісню: «Ку-ку! Ку-ку!» А внутрішній голос заспокоює: «Тепер усе буде по-іншому ─ краще».

І я вірю!

Поділитися з друзями