Якби можна було з обра́з створити о́брази й вишити ними полотно буденних картин! Але ж поки ні. Наразі чуттєвість сягнула двохсотого рівня напруги та розчинилася в сенсах, як цукор у чаї. Обра́зи випарувалися. О́бразам судилося настоятися.

Дозвіл «не досягати нічого» вчив прийняттю. Збавляв оберти. Розслаблював. Ретроспектива ж вимивала на поверхню скарби. Усередині, як виявилося, є все необхідне. І події, і люди, і діалоги. Найважливіше — життя.

Відтоді хочеться говорити світлинами, вулицями, дощами. Розтікатися аквареллю, текстами, думками. Застигати шоколадом та карамельним лате. Блукати палацами, музикою, віршами. Заломленням світла на згині волосся й ключиць. Всотувати галереї, наліпки, кадри. Історичні науки й джерельну воду. Відверто: це відчуття нагадувало внутрішню свободу.

Вишивання буденного полотна повнилося фарбами. О́бразів не бракувало. Обра́зам місця не лишилося...

Поділитися з друзями