Прокинулася квітневого сакрального ранку, відчуваючи, що ноги впираються в бильце ліжка. Весна цього року пізня, тому теплом не віяло. Хіба сонячні промені пробивалися крізь штори й надавали кімнаті теплих відтінків. Закохана в це забарвлення. У затишок. 

Але ж ліжко для мене замале. Не надала цьому значення, хоча якась думка проскочила…

Пішла займатися ранковою рутиною. 

Дочитала останню книжку з домашньої бібліотеки. Але то не біда, адже завжди можна купити ще. Перечитала купу анотацій, відгуків і рецензій. Замовила. 

Наступного дня вже була на пошті. Холодні розмови з працівниками й сонячна погода за вікном. Але в той день теплим нічого не було: ні температура, ні люди, ні діалоги. Лише моя посилка. Три нові книги й десятки думок у голові. 

На полиці не вистачає місця. На сусідній також. І шафа винятком не стала. Але це ж чарівно, коли книжки стоять одна на одній, аби зекономити місце. Напевно. Затишок? Не знаю. 

Лягаю спати. У голові рояться думки, схожі на павутину, як на небі хмари. Ущент.

Коли надто довго робиш те, що потрібно, забуваєш про те, що хочеш. Тоді здається, що життя втрачає сенс. Або ж воно й справді втрачає. 

Ліжко досі не дозволяє простягти ноги. Книжки досі не вміщаються на полицях. Мозок уже не втримує потік думок. Затишок – ілюзія. І це не питання. Треба щось змінювати: ліжко, шафу, мислення, місто, людей. Або все одразу. Бо я відчуваю, що виросла.

Виросла!

Поділитися з друзями