Вишневий небокрай
Тихим ранком я побачила лише краєчок грозово-синього хмаристого холоду. У думках мимоволі промайнула неприємна знайома млявість й обійняла груди. Вершини дерев розрізали сірий туман. Небо було засмучене, ніби сонце проспало зустріч із ним. Ой ні! Он воно, поспішаючи, котиться горизонтом, а той, соромлячись, стає багряно-вишневим. Хмари пропускають сяюче від щастя сонце, що дарує їм ніжно-малиновий колір.
Десь в далечині летять птахи. Як легкі пір’їнки, розрізають рожеве закохане небо своїми могутніми крилами. І воно нагадує полунично-вишневий йогурт. А пустун-вітерець змішує кольори, створюючи незабутній пейзаж. Ось хто справжній художник!
Дзвінка безодня над землею чолом задуманим горить…
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.