Тихим ранком я побачила лише краєчок грозово-синього хмаристого холоду. У думках мимоволі промайнула неприємна знайома млявість й обійняла груди. Вершини дерев розрізали сірий туман. Небо було засмучене, ніби сонце  проспало зустріч із ним. Ой ні! Он воно, поспішаючи, котиться  горизонтом, а той, соромлячись, стає багряно-вишневим. Хмари пропускають сяюче від щастя сонце, що дарує їм ніжно-малиновий колір.

Десь в далечині летять птахи. Як легкі пір’їнки, розрізають рожеве закохане небо своїми могутніми крилами. І воно нагадує полунично-вишневий йогурт. А пустун-вітерець змішує кольори, створюючи незабутній пейзаж.  Ось хто справжній художник!

Дзвінка безодня над землею чолом задуманим горить…

Поділитися з друзями