Мистецтво міцне й терпке на язику. Як чорний чай. Майже чифір – настояна заварка. Почуття гіркі – бальзамічним еліксиром подразнюють губу. Перекреслити б дати та витримку. Емоції б’ють за край, пульсують натягнутими бинтами в скронях. Велична музо! Загубитися б у дотиках твоїх рук і не згадувати те, що передувало лихій повені…

Я все пишу, даю належне розуму, що не лишає в найтемніші дні. Пропахла дексалгіном й цигарками, і ледь помітно чути Джон Гальяно EDP. Обпікаю трикляті пальці, як варю каву, натираю мозоль на середньому, коли строчу думки. Малюю аквареллю й щоразу, мов востаннє, виливаю воду на цупкий папір.

Портрети. Певно, піддаюся похибкам розуму в діалогах у двомірній площині. У таких розмовах інтиму більше, ніж на зім’ятих простирадлах при свічках. Портрети мовчать і дуже яскраво говорять водночас. Кажу їм те, чого не наважуся наживо, бо, вочевидь, схопила б совісті докір. Нестримна магія проростає пагоном на полотні.

Якесь двояке божевілля: найкращі ідеї народжуються в чорну лиху мить. Заганяти себе в стан абсолютного розпачу тотожно мазохізму, здавалося, що селфхарм зостався шрамами в тіні та більше не проб’є двері назовні. Виходить, ні… Приношу в жертву музі зім’яте тіло та моральний штиль.

Гаряча вода розкриває засушене листя та завихрення в голові. Наповнюється кольором напівпорожня склянка. Протиріччя складаються в гармонію й диктують свіжий ритм. Неможливо хапатися за промені світла, коли затягують у пущу мистецтва сипучі піски.

Велична музо! Не згадуй мої всі імена, коли швиргаєш слово там, у вишині. Це – не моє. І точно не варте уваги. Я закорінена під землю людьми-катами, тож так тому й буть. На самоті простіше знайти раду власній голові та настоятися терпким чорним чаєм.

Поділитися з друзями