Витинаю ножицями душу. Завдяки тобі вона вже давно паперова, тож хоч із візерунками буде… Ці пустоти розчинили мої нервові суцвіття, та, знаєш, тепер зручніше палати: ці дірки ближчі до серця, а там же й досі нуртує вогнежар…

Колись ми були однієї стихії, пам’ятаєш? Скільки ж вдавалося запалити осель і як же багато закоханих із кришталево чистими очима залишилося після нас. Але в якийсь момент твій грецький вогонь став передувати руйнаціям – і я потрапила в нього… Здавалося, іще можна запалити міжгалактичне кадило надії, але натомість ти остаточно обвуглив крихкі мрії… 

Цей нестерпний біль навчилася виливати в мистецтво. Ти ж знаєш, мені краще створювати прекрасне, аніж остаточно зітліти у твоїх долонях. Навіть якщо доводиться вирізати з паперу обіцянки, зізнання й компліменти, які були фундаментальною опорою. Твоя зрада зробила із мене витинанку… Погодься, так іще краще.

Огненні, юні й нестримні! Невже колись так казали про нас? Казали… Я ж бо тепер – маяк Долі, ти – загублений Перун… 

Колись ми були однієї стихії… Пам’ятаєш?

Поділитися з друзями