Почали мірятися болем. Хіба іншого лиха нема? Мене рве на частини, бо душа ще там… 

Нас змусили виїхати родичі. І я вже 11 днів не знайду собі місця. Кажуть: які тут синдроми; ви в теплі, і від того тіштеся. А ще переконані, що ми скоро не повернемося. Божеволію від цих голосів. Боюся звуків. Мене зсередини тисне. Бо ні, за кордоном життя не цукор. Потроху приходжу до тями, поки спілкуюся з учителями. Але тільки уроки закінчуються — ніби повільно вмираю.

 Знаю: комусь гірше. Хтось під руїнами. Мертвий. Лежить. Мені від того боляче… І мозок відмовляється розуміти… Просто хочу додому. Під мирне небо. У мою Полтаву. Цілий день просидіти там мовчки. Просто вмитися щасливими сльозами. 

Хочу, щоб жах цей скінчився й мене не вбивало від варіацій сирен. Хочу, щоб всі ми нормально спали. І не в чужих містах… І я не турист, хоч як мене в тому переконують. Я емігрант, що чекає миті: «Повертайся. Можна». 

А поки — болить… 

16.03.2022

Поділитися з друзями