Здається ж, люди, все у них людське,
Але душа ще з дерева не злізла
Ліна Костенко


Душа — це маленька дитина, і кожен із нас виховує її індивідуально. Важко не погодитися з думкою, що саме інтелектуальний розвиток допомагає внутрішньому світу людини «злізти з дерева» та наздогнати неперевершений витвір Бога — тіло – у красі пропорцій. Але як саме виховати в собі не звіра, а вінець творіння?

У наш час неабияк потрібно розвивати свій інтелектуальний потенціал. Навчаючись у школі чи інституті, ми здобуваємо нові знання та виховуємо себе як особистості.

Степан, їдучи в місто, прагнув «розкрити таємниці Всесвіту», удосконалюючи свої пізнання. Київ випробував хлопця, бо здійснення мрій відбувається через терни життєвих проблем. Здавалося, спочатку було легко: одразу знайшов житло, хоч і не таке комфортне, як в інших товаришів, вступив в інститут, де був найрозумнішим серед одногрупників. Але далі він почав «втягуватися» в міське життя й прагнув більшого, кращого. І до чого це призвело? До самогубства Зоськи, втечі Рити, приниження Надійки й до розбитого серця Мусіньки.

Радченко завжди прагнув знань, але в змаганні за краще життя він втратив найголовніше — духовну чутливість. Увесь його гуманізм перекреслений кар’єризмом, що затьмарив юнакові очі. Через це він не може знайти себе.

Я — особистість, яка намагається не повторювати помилок Степана. Але мої білі янгольські крила вже давно в сажі міста й оповиті духом змагань за першість. Не збираюся покидати навчання через самовпевненість у тому, що знаю все. Адже життя — це навчання й випробування, які допомагають ставати сильнішими й розумнішими. І як би не намагалася втекти від школи чи знань, цього ніколи не станеться.

Думаю, що справжній сенс життя в тому, щоб розвивати не лише свої капітали, але й ту безсмертну субстанцію, що робить нас людиною й відрізняє від тварин. Виховую душу, що, як гарну квітку, можна виростити в теплі й любові, сповнюючи щастям себе та світ навколо.

(Твір за романом «Місто» В. Підмогильного)

Поділитися з друзями