Я люблю українську мову

Цікава подорож до витоків українського слова розпочалася задовго до мого народження. Зернина, що проростала протягом дев’яти місяців, плекалася сакральними джерельцями рідної мови. Крізь ніжні тенета до мене пробивалися мелодії українських пісень і тихій шепіт матусі…

Одного золотавого, бурштинового, брунатного, жовтогарячого дня все змінилося. Зернятко проросло й вирвалося назовні…

Мама, матуся, матінка, мамуня, ненька… Можна продовжувати нескінченно. І за це я люблю українську мову. Здається, що вона, як і материнське молоко, живила мене з перших хвилин життя. Я впивався нею, як стиглим колосом пшениці, що схиляється під легким вітерцем. Вона стала частиною мене.

Мова колисала співом матусі, казками й  легендами бабусі. Жила у творах наших письменників, які читав тато. Стукала в душу байками, що розповідав дідо. І найголовніше — вона звучить у моєму серці. Для мене українська мова – це джерело натхнення та сили. Кожне слово – це наче живий організм, який розвивається, змінюється, квітне, але при цьому зберігає свою унікальність. Мова — це те, що робить нас справжніми, наповненими і щасливими…

А щастя… воно таке… От-от вперіщила гроза й запалала громовиця, аж виляски пішли. Овва, усе вщухло так само знебачки, як і почалося. Заграла веселка. Приголомшений пахощами землі, квітів, трави, дерев, помаленьку човгаю до хати. Вибираю найбільшу калабаню  — і шубовсь туди… По самі коліна… Мокрий, але щасливий))  Обнімки мами:  « Змок як хлющ, але жодної калабатини не минув».

Я люблю українську мову за енергію, яку вона несе.  За пестливі матусині слова, що линуть з любов’ю: Сонечко, Коточку, Тішок, Зайчик-чеберяйчик. І бабусині: пуцьвірінок мій любий, розумничок…   Ще й лайливе: « Та цур їм!»

Одним із моїх найулюбленіших проявів української мови є її глибина. Скільки в нас фразеологізмів, приказок і зворотів, які живуть своїм життям!  Коли можна топтати стежку, смалити халявки, але при цьому тримати язика за зубами. Намолотити сім міхів гречаної вовни, але й зайвого слова впоперек не сказати. І мамині слова: «Вода камінь точить». Тому я впевнений, що наполегливість неодмінно приведе до мрії й мети.

А які прекрасні наші діалекти! Вони, як колоски на полі: кожен має свою форму, свою серцевину. І той гуцульський співучий говір, і поліське м’яке звучання, і одеський гумор, і навіть полтавський суржик— усе це безцінні скарби, які складають нашу мовну спадщину. Коли я чую закарпатські слова на кшталт «серенча» , «гудак» чи «гойкати», уявляю, як ці звуки переплітаються з красою Карпатських гір.

Мені подобається красень Львів. Свою першу подорож туди я здійснив, коли мав шість місяців. І відтоді не можу напитися цим теплом, пахощами та словом. Як же це файно… Ми розташувалися на бамбетелі. Тато пив філіжанку кави, а матуся  — горячої чоколяди. На столі запашний кавалок штрудля з клярованими ябками й цинамоном та  львівський сирник із цитринкою чи помаранчею.  Відчуваєте цей аромат? Мова, мов цілющий напій, живить і повертає до джерел.

А ще я люблю українську за її лагідність і влучність. Вона може бути й пестливою, і грізною водночас. Хтось скаже, що це тиха глибока вода, але я бачу в ній справжню силу, бо  шабля ранить тіло, а слово – душу. Так, вона тендітна й ніжна, але, коли потрібно, стає міцною бронею для нашої ідентичності.

Коли чую українську мову, відчуваю тепло й затишок рідної землі. Коли  пишу чи говорю українською, відчуваю себе частиною великої історії, частиною нації, яка має величне минуле й світле майбутнє.

Ось так і йду життям, співаючи: “Слово до слова — зложиться мова”…

Так що ж для мене українська мова?…

Мова моя – милозвучна,

Мінорно-мажорна мелодія,

Магічно-містична музика.

Мереживом мрій майорить.

Мистецтво майстерно мовити,

Многогранно, мрійливо  мислити.

Могутність мудрості минулого –

Місточок міцний майбуття.

Мова моя – макрокосмос,

Мозаїчність мого мікровсесвіту.

Миролюбна, милосердна, майлива,

Материнська молитва – мова моя!

Бережу свою рідну мову, зберігаю в собі націю, народ  — спадкоємців тисячолітньої культури. Бо я УКРАЇНЕЦЬ!