Усім привіт. Я – Мавка. Колись мала ім’я, та за стільки віків вже й забула, як відчувати тепло сонця. Проте не це найгірше в моєму житті. 

Пам’ятаю час, коли єдині люди, яких бачила, були лісниками або місцевими знахарями, що збирали різні цілющі трави. А зараз нам, лісовим істотам, стало набагато важче жити, точніше виживати: там дорога, траса, залізничниця, якась база відпочинку, селище, новобудови… 

Багато моїх друзів та просто знайомих зникло. Хто знає, де вони тепер. Той, що в скалі сидить каже, що нас після смерті чекає ніщо. Просто порожнеча. Але я не вірю. Проте й у щасливий кінець також не вірю. 

Я вже померла один раз, другий буде зовсім іншим. Але дійсно можу сказати,  що мені надзвичайно поталанило: бо маю змогу приймати людську подобу й ховатися серед них. Головне – прикрити спину, вони лякаються, коли бачать в ній порожнечу…  

Справжній ліс зараз знайти складніше, ніж ви думаєте, особливо схованку. Я зимую на дні водойм, а ось лісовику набагато важче. Давно я його вже не бачила…

Але без боротьби немає життя, тож битимуся за місце під сонцем, хоч і не відчуваю його тепла. Хочу… Хочу ще побути на цьому світі. Може, Той що в скалі сидить усе ж таки правду казав, але все одно вмирати не спішу, бо «буду вічно жити!» 

Поділитися з друзями