Я – Іван, дванадцятирічний хлопець із Полтави. Цього літа вперше довелося вирушити у велику дорогу по сіль. Таке випробування допомогло зрозуміти: стати чумаком – це  не просто йти за возом. Це означає навчитися виживати в чистому степу. 

У перший тиждень подорожі ватаг призначив мене кашоваром. На чумацьких дорогах немає магазинів, тому готувати обід на тридцять дорослих чоловіків посеред поля стало моїм першим справжнім дослідженням і випробуванням. Тож правила чумацького побуту я вивчив на власному досвіді. 

Багаття без дров? Так. У степу немає лісу, тому розпалити вогонь – це ціла наука. Я збирав сухий бур’ян та кізяки. Спочатку було ніяково брати це в руки, але без цього каші не звариш. 

Секрет чумацького кулешу? Я навчився готувати його! Для цього потрібні лише три речі: пшоно, вода й старе сало. Його добре розтирають у дерев’яній ступі з сіллю та цибулею, а потім кидають у казан. Якщо каша виходила така густа, що в ній стояла ложка, отже, я все зробив правильно. 

Степова дисципліна. Чумаки їдять разом, сідаючи навколо великого казана. Кожен має свою дерев’яну ложку. Хто тягнеться до казана першим без дозволу ватага,  отримує по лобі тією ж ложкою. Я швидко навчився поважати старших і чекати черги. 

Коли ми через чотири тижні дійшли до Криму й набрали солі, я вже впевнено тримав у руках і кухарський черпак, і батіг для волів. 

Ми повернулися до Полтави з повними мажами. Мами та родичі зустрічали нас на околиці. А я більше не був тим хлопчиком, який боявся забруднити руки. Степ і важка праця зробили мене самостійним. Навчився готувати, відповідати за товаришів і витримувати будь-які труднощі. Саме так я став справжнім чумаком. 

Поділитися з друзями