Подвійний еспресо й чверть грейпфрута. Ранок у великому місті починається з контрастів. Далі холодний душ, щось на кшталт ланчу й повний брак часу…

Про метушливе місто нагадують лише далекі вогні торгових центрів та верхів’я незлічених багатоповерхівок. Через замилену шибку електрички «Полтава – Лохвиця» відкривається розкішний краєвид на рівнини та узгір’я, покриті хвойним лісом, або кукурудзяні плантації дяді Гриші з Яблунівки. Романтики цьому насправді винятковому місцю додає храп Валери на сусідній поличці, аромат «Чернігівського» та фраза: «Пиріжки недорого: з капустою, картоплею, вишнею, котами (тьху!), з лівером, чебуреки». Тепер я точно не сплутаю сорт чорної смородини «Пальчики» з «Ньогтиками» і знаю, що «синенькі» треба на 20 хвилин залити холодною водою, а вже потім смажити. Ну, і ніяка весела дорога не обійдеться без «Білих троянд» на гармошці й табору циганів із ведмедями й бубнами. Чого тільки не витерпиш задля декількох годин із найріднішими: бабусею, дідусем, коровою Муркою й котом Зефіром.

Електричка зупинилася між бетонним стовпом та будкою «Обережно, напруга!». Я знаю точно, що це моя станція, навіть по картонній табличці     «Лох и я» (в оригіналі – Лохвиця, та кого це турбує?). Звичайно, ні один джентльмен не подав руку, тому стрімголов лечу вниз разом із чемоданом і зупиняюся біля першого повороту. Місцеві фіфи у футболках «Abibas» пропалюють поглядами в мені дірки, а хлопці дивляться як кіт на сало. «Ну, почалося…» – думаю про себе.

Проходжу метрів зі сто, завертаю за ріг і бачу ріднесенький зелений паркан, свою дитячу гойдалку й найсмачнішу в житті черешню. Підходжу до дерева, зриваю жменю соковитих, налитих сонцем ягід і чую з двору:

–  Паразити! Знов черешню обриваєте? Ну, я вам зараз…

Дід із лопатою вибігає з подвір’я – і я ледь встигаю відстрибнути вбік.

–  Діду, це я! Невже не впізнав? – усміхаючись, питаю.

–  О боже! Бабо, сюди йди, тут онука приїхала, –  кричить старий.

–  Обережно, не задуши! Їй ще картоплю саджати, – сміючись, каже бабця.

–  Ну ба-а-а!

–  Та я жартую, –  обіймає мене. – Борщик із пампушечкою будеш? Ще теплий!

–  Насипай! Я голодна як вовк.

–  Та ти максимум на дохлого глиста тягнеш, –  підмічає дід –  і ми всі дружно хихочемо.

Як приємно нарешті повернутися додому…

Поділитися з друзями