Початок лютого, я активно займаюся східними танцями й обираю, на який конкурс їхати: Київ (12 лютого) або Харків (27 лютого). Колектив розділився на 2 табори, але все-таки переміг перший варіант. Їдемо до Києва! Ура!

12 лютого о 5 ранку ми сіли в автобус, уже о 10 були на місці проведення змагань. Мене там чекали мій хлопець та його друг. Такими теплими були ті обійми… Але треба наводити марафет, немає зайвої хвилини.

Ось уже наш колектив виступає, відчуваю радість, коли бачу погляд коханого. Конкурс ще не скінчився, але Романові стало зле: захворів… Обійнявши його міцно, відпускаю додому… Тоді я навіть не здогадувалася, що більше з ним не зустрінуся й життя роз’єднає наші шляхи…

Нагородження. Я виборола перше місце тільки в одній номінації, але плакала від безмежного щастя, яким згодом поділилася з усіма знайомими, записавши відео. Ще тоді ми говорили про війну, яку я не могла уявити. Моя душа кричала: «Ні! Чуєш, ні! Такого не буде, чуєш?!» Авжеж, бо все було так добре…

24 лютого, 2:00 ночі. Поспілкувалася з Ромою, ніби щось передчуваючи. А між нами така безмежна ніжність та безтурботність. Уже не все пам’ятаю, про що говорили… Можу згадати лише 1 уривок, на жаль…

– Як думаєш, як скоро я поїду на захід України? Тато казав, що знайомий має там хатинку, можна перечекати, якщо щось почнеться.

– Думаю, тижнів за два, – гадаючи, відповів Рома.

– Не знаю, не знаю, не думаю. Але подивимося.

Після розмови почала повторювати історію, бо сьогодні контрольна… Пам’ятаю, як сподівалася на відміну уроку. Ех, знала б ти, Надійко, що думки матеріальні… Від постійних недосипань не помітила, як заснула, навіть не поставивши будильник, а також телефон на підзарядку. Тож він за ніч розрядився і вимкнувся.

24 лютого, 7:50 ранку. Розплющую очі, голова ватяна. Не розумію, котра година, швидко підключаю мобільний до зарядки й дивлюсь, який час. «Знову проспала… Ех, треба класній керівничці написати», – подумала я. Мама, почувши, що я прокинулася, зайшла до кімнати й вимовила жахливу фразу: «В Україні запровадили воєнний стан, почалася війна…»

Я не хотіла сприймати цю інформацію, не могла…

Восьма година, перша тривога, не та навчальна, яку чула кожної осені, а  справжня, що стала точкою неповернення для всіх українців.

Моє життя стало схожим на виставленні в рядок кісточки доміно – усі падали одна за одною. Перші десять днів минули непомітно. Тоді я сплела два колечка з бісеру, певно, це було більше ніж прикраса, яку берегла як зіницю ока. Часто слухаю та гортаю новини, серце стискається від невідомості: «А що, якщо це мій останній день?» Традицією стало прощатися щовечора з усіма як востаннє.

Вирішили виїжджати до Польщі, але спочатку треба було підготуватися. Холодильник спорожнів, моя кімната перетворилася на мрію перфекціоніста – усе було складено в шафки, без звичного для мене творчого безладу.

14 березня виїздимо до Львова автобусом. З особистих речей не взяла майже нічого. З собою 4 коти та 2 кошенят, яким щойно виповнився місяць. Зі Львова плануємо їхати потягом до Пшемишля.

Згадую волонтера, який слідкував за порядком. Позитивний чоловік, який пообіцяв, що на другий потяг я вже точно сяду, а потім допоміг донести особисті речі та переноски з котами. Досі не розумію, як він тоді міг усміхатися… Сильна людина. За вісім годин ми з мамою сиділи вже в потязі, раділи, що дочекалися, але чомусь все не рушали з місця, дивно… Чекали зо дві години й нарешті рушили. Замість звичних трьох годин їхали шість. Десь посередині шляху потяг зупинився, машиніст щось повідомив, але було не чутно. Настав момент паніки та відчаю, невідомості. Ніч, ми посеред якогось поля. Що ж буде далі?..

На світанку вийшли з вагона незважаючи на безкінечну втому. Уперше почула польську мову. Пройшли паспортний контроль, але застрягли на ветеринарному. Мої тваринки були дуже знервовані й утомлені, але витримали усі щеплення та чіпування.

Зустрів брат, який чекав нас 36 годин. Захотілося вмитися, Андрій дізнався у військового де ванна кімната. Відчиняю двері, а на підлозі лежать 20 польських вояків: війна виснажувала не тільки Україну, а й Польщу, яка прийняла сильний удар і допомогла нам. Я дуже вдячна.

Уже не пам’ятаю, як ми дісталися до Глівіце, але їхали п’ять годин. Нам надали кімнату в гуртожитку. Перше, що хотілося зробити, роздягнутися й піти в душ, усе тіло набрякло, а особливо ноги. Краплі води на тілі відчувалися раєм…

Настав вечір, нарешті можна поспати по-людськи. Три дні здавалося, що жахіття скінчилося, але думки про війну не полишали мене. Озираючись у минуле, розумію, що тоді й почалася депресія. Перший місяць минув непомітно, не хотілося виходити надвір.

Увесь цей час спілкувалася з Ромою, від нього отримувала безмежну підтримку. Ось вже почали активно спілкуватися з Настею. Традицією стало писати кожного ранку: «Доброго ранку! Як справи? Як спалося?» Певно, це мене тримало в тонусі. Не хотілося жити, здавалося, що вже ніколи не буде, як раніше.

Закінчила 9 клас, нарешті змогла відпочити вдосталь. Але кожен день став схожим на минулий, сплю по 12 і більше годин, бо немає мети прокидатися. Це була друга стадія прийняття.

Улітку стався знов переворот – перестали спілкуватися з Ромою. Викинула ті два нещасні колечка. Усе, що раніше було важливим, зараз  –безцінь. Боляче. Здається, ніби ось-ось і серце виплигне з грудей. Хочеться до друзів, але, на жаль, вони знаходяться в 1.5 тисячі кілометрів від мене. Хочеться додому… Плачу кожного дня, марю про повернення в Україну. Але все-таки лишаємося в Польщі, знаходимо світлу й простору квартиру. Нарешті в мене є своя кімната! Звикаю до цієї довгоплинної розлуки, але все ще дивно дивитися на жахливі новини: ніби інша реальність. Дивно чути сирену, коли спілкуюся з Україною. Складно усвідомити, що більша частина мого оточення перебуває під постійною загрозою.

Почалося навчання, я все більше заоглиблююся в нього, заліплюючи  душевні тріщини. Перестаю спілкуватися ще з двома подругами. Попри це, уже не болить, скоріш за все, просто ніяк.

Середина жовтня. Я нарешті запалююсь однією мрією: це вступ до США. Разом із вогнем в душі з’являється також страх і сумніви. Але, о боже, нарешті щастя й інтерес до цього Всесвіту і життя! Нарешті я живу!

Не знаю, як перевернеться моє життя ще, переконалася, що все відбувається не просто так. Хто знає, в який куточок світу доля мене приведе, та готова до всякого. Бо на початку року я навіть не здогадувалася, що почну жити за кордоном. Війна допомогла мені зняти з інших маски, зі мною лишилися лише мої люди, які підтримають завжди. І я для них зроблю все-все, що тільки можливо.

Подорослішала, почала думати більш зважено. Вступила до волонтеріату, хочеться допомагати людям та тваринам. Почала цінувати дрібні моментики: каву зранку; урок з улюбленим учителем; листячко, що пролітає повз вікно; хмари, які кудись пливуть; а тепер вже й сніжинки, які згодом розтануть, але все одно, як прекрасно!

Війна – це жахливо, звичайно, але комусь вона відкрила очі або дала нову можливість писати історію свого життя.

Чи сумую я за минулим? Безперечно, але точно знаю, що той конкурс був не останнім радісним моментом в моєму житті. Усе ще буде, прийде багато нового. Я розквітну, а згодом і моя ріднесенька Україна!

Поділитися з друзями