Степ був тихий і безкрайній. Я йшов поруч із чумацькими возами, а попереду повільно ступали воли, час від часу відганяючи хвостами набридливих мух. 

Уранці я зустрів чумаків на степовій дорозі й приєднався до них. Вони прямували по сіль до Криму, а мені доручили стежити за волами. Спочатку я зрадів, бо робота здавалася легкою. Та швидко зрозумів, що воли мають власну думку про те, куди нам іти. 

Щодня потрібно було збирати хмиз, годувати волів і готувати їжу. Воду ми набирали тоді, коли дорогою траплялися криниці. Чумаки добре знали степ і пам’ятали, де можна їх знайти. Найважче для мене було розпалювати багаття, адже раніше я ніколи цього не робив. 

Якщо була можливість, зупинялися на ночівлю біля річки. Чумаки розподіляли обов’язки: одні займалися волами й возами, інші збирали хмиз та готували вечерю. А я разом із кількома чумаками ходив на рибаловлю. Чумаки любили після вечері сидіти біля багаття, розповідаючи байки про свої мандрівки. Ночували ж ми просто неба.  

Дорога до Криму була довгою, але я поступово звикав до чумацького життя. 

Одного разу після дощу дорога розмокла і колеса одного з возів загрузли в багнюці. Ми всі взялися його штовхати, але я послизнувся й пірнув з головою в багнюку. Один із чумаків засміявся і сказав: «Тепер ти точно справжній чумак!» Ми всі налягли на віз і нарешті виштовхали його на сухе. Я хотів було витерти багнюку з обличчя, але тут почув знайомий голос: 

– Тимофію, пора вставати! 

Я розплющив очі й побачив маму. Ні степу, ні возів, ні чумаків не було. Тільки я в ліжку. Лише тоді зрозумів, що вся моя подорож за сіллю була сном. 

Шкода тільки, що на мене чекав звичайний сніданок, а не справжній чумацький куліш  біля багаття. 

Поділитися з друзями