Усе минає… Дитячі «рани» на колінах загоюються, а спогади про веселого Мишка із сусіднього будинку та його двоколісну «Україну» залишаються чітким відбитком у пам’яті, затуманеній заліками й іспитами. Ну, а чим ще може бути забита голова людини, яка повинна відповідально ставитися до свого вибору майбутнього?

Пливти проти течії набагато цікавіше, аніж дотримуватися якихось стандартів. Машину часу ще не винайшли, а правила, без яких твоє життя було б більш схоже на моторошний гармидер думок божевільного, ніж на насолоду, уже існують. Звідки інші знають, що тобі стане в нагоді через 10-20 років? Яка халепа загостює у твоєму світі, яка віхола переверне його на всі 360 градусів? Це написано курсивом у книжках чи вивчається на уроках історії?

Усі кудись поспішають, квапляться, біжать. А час, вибагливий вчитель, тямущий лікар, крадькома чимчикує до нових висот, окриляє тямущих учнів. Він вишиває нові стежечки прозорим мереживом, ледь-ледь помітною ниткою.

Усе минає… Залишається лише спогад… Ми починаємо цінувати лише тоді, коли втрачаємо.

Поділитися з друзями