Я намалюю тобі на асфальті кульбабові візерунки. На парашуті перелетимо через десятки перламутрових морів, долаючи шторми, і приземлимося десь біля фіалкових хмар. Там, де сонце пахне згорілим ще вчора гадючим болем.

Розірву сталеві дроти клітки, де ув’язнені не один рік медові емоції. Переріжу стрічку минулого навпіл, беручи лише найкраще. Тягар залишу позаду. Навіщо ускладнювати життя? 

На паперовому літачку здійснимо навколосвітню подорож за лічені години. Звисока краще вдасться розгледіти ляльковий світ. Дощі нам ні до чого, повір. Небо ще встигне поплакати. Папір не розмокне й під тоннами злив. 

Стривай, ти забув сонячні фарби під кватиркою в моєму домі. У покинутій привидами печері з розжарених думок і палаючих очей на стінах. Ніколи не любила відчувати холод у серці. Але покидала тебе знов і знов… 

Тут, на обрії між добром і злом, щастям і стражданням, білим і чорним, я нарешті знайшла ключик від мозку. Ти відімкнув заіржавілий замок, тишком-нишком прокрався в мій розум, залишивши дверцята відчиненими. Нехай гуляє протяг – це на краще. 

Перероджена у світі мертвих думок, здійнялася над коліньми сірих гномів. Перемолотила майбутній час. Зарила дрібку в яму під ногами дев’ятої музи. Усе вдасться виправити, головне – прорахувати гру на кілька кроків вперед. Цієї тактики ти мене навчив, самотній дзвоне в порожній кімнаті.

Поділитися з друзями