Прокинувшись осіннім прохолодним ранком, я заглянув у вікно. Спитаєте, що я побачив? Неймовірну красу природи, неперевершений пейзаж. Я побачив неймовірну граційність різнокольорових листочків, які кружляють у веселому танку; як пустотливий вітерець бавиться з барвистим килимом опалого листя. Відчув, як осінній туман ніжно огортає землю, ніби захищаючи її від чогось.

Придивившись, побачив малесенького їжачка, який прямував на купу листя й зазирнув туди, як до себе додому. Здається, що його буде знайти так само складно в цій купі, як голку в копиці сіна. Глянув у небо. А там, не поспішаючи, летить ключ журавлів і співає сумну прощальну пісню.

Відчинивши вікно, відчув подих осені. І мені захотілося прогулятися й зануритися в яскраве листя. Захотілося посміхнутися ще теплим променям сонця. Пройде декілька тижнів – і в спину вже буде дихати осінній холод. Не почуємо гомінкого сміху дітлахів. Блакитне небо перетвориться на сіре, а хмаринки все частіше почнуть плакати, вкриваючи землю холодними краплями дощу. І сидітиму на дивані, закутавшись м’яким теплим пледом, питиму чай і з сумом дивитимуся, як осінь крок за кроком вступає у свої права.

Поділитися з друзями