Не прив’язуйтеся до людей. Ваші шляхи все одно розійдуться. Рано чи пізно. Ти підеш вперед, а люди лишаться в минулому. Ти ніколи не зможеш вічно тягнути когось за собою вслід. Тільки серце в одну мить розіб’ється, а його доведеться склеювати. Наче ціле, але тріщини та шрами все одно залишаться. І ніколи не зникнуть назовсім. Серце не вічне, як і люди, що тебе оточують. 

Іноді питаю себе: як я за такий короткий час звикла до людини, а може, навіть і полюбила? А потім дивуюся тому, що більше не можу уявити життя без цієї людини. Не завжди чекає щасливий кінець, маршрути все одно розійдуться, семафори переведуть стрілки, а світлофор для когось загориться червоним.

Потім надягаю щасливу гримасу, роблю вигляд, що нічого не сталося, але насправді це не так. Десь у найглибшому куточку душі залишається пам’ять про ту людину. Ця свіча не погасне ніколи. Я точно знаю. 

Якось уночі згадала кожного, хто колись був у моєму житті. Усередині мене ціле кладовище таких людей. Прогулююся рядами, кладу квіти (зазвичай, лілії) та запалюю лампадку на кожній могилі. Нехай горять. Я їх завжди пам’ятатиму. 

Не прив’язуйтеся до людей, прошу. Навіть благаю! Не повторюйте мої невипадкові помилки. Розлука завжди гіркіша за банальну смерть, бо ти точно знаєш, що людина ще жива, ще могла б бути поруч, але обставини вас роз’єднали.

Знаю й знову люблю… Знаю й знову єднаю душу з іншою… Інакше не можу…

Поділитися з друзями