Відчиняю двері. На мене ледь не впала майже засушена верба й іще якісь трави. Вони завжди прикріплені до одвірка: магічне коріння моєї сім’ї часом нагадує про себе подібними детальками. Ніздрі знову зачали пурхати (сміюся через це постійно, адже їхні бугі-вугі нагадують крила метеликів). То мама знову щось поставила в духову шафу. Мабуть, відчувала, що я зазирну.

Кухня, на якій можна було звіряти секрети, пахла м’ятою. Як у ті складні ліцейні вечори, коли ненька заварювала заспокійливий чай. Не знаю, чи то мікс з мелісою робив його таким чудодійним, чи таємниця душі травниці, але завжди після подібного горнятка з медом хотілося літати. І не дарма.

Обіймаю її. Шалено скучила. Матуся дістає сливовий пиріг і запрошує до столу.

Поділитися з друзями