Покладу дві монети в телефонний апарат. Натисну на виклик, але на іншому боці дроту буде тихо… 

Заплачу за проїзд, сяду під вікно, увімкну улюблений сумний плейлист, заплáчу на очах у всього салону. У душі щось занадто порожньо без тебе… 

Автобус прямуватиме в інший кінець міста й зупиниться під твоїм будинком. На незапланованій зупинці. Але так треба, повір.

Ти мене зустрінеш? Із букетом квітів і обіймами? Чи… З відром біди?.. Кому потрібна кохана-чаклунка?

Присядь поруч, не нервуй… Наші шляхи давно розійшлися. Чи зійдуться знову? Чи ти вирішив усі мости спалити вщент? Не треба розплутувати клубок із нервів тут і просто зараз. Це зайве, зрозумій.

Пам’ятаєш, як з першим квітневим дощем ми куталися в простирадло зорепаду? Подібно совам, удень знову чекали під дивну пісню в далині листопаду. Давай не дописувати кінець нашої книги, хай це зробить панянка Доля. Лиш сидячи під світлом останньої свічі, відчуємо ритми одного серця. Одного на двох. Ти, мов вітер, примчи й відімкни душі моєї дверцята.

Але тепер, здається, усе втрачено. Ти взяв сірники і спалив мости до колись коханої чаклунки… А я тебе й досі зву просто другом… Нічим більше… Чесно…

Поділитися з друзями