Сидячи на вокзалі в стані розбитого сердечка, дивлюся на людей. Хтось ллє сльози від прощання з рідними, а хтось байдуже махає хустинкою, якою проводжає майже всі свої почуття. 

У вікні одного з потягів помічаю хлопця. Він стримує себе з останніх сил, аби не здатися. Дивиться на землю, дерева, перон. На матір… Худорляве, знівечене тепле тіло. Та чому ж вона його відправляє, якщо так сильно любить? Чому не кинеться й не поїде з ним? Віддасть цю можливість задля сліпих очей, що не бачитимуть очей сина…

Потяг рушив. А матір ще довго пам’ятатиме цей жалісливий погляд сина. Та є тільки одне виправдання: у кожного своє призначення.

Огрядна дівчина провела ще одного іноземця. Іде в новому «загранічному» капелюшку… Усе зрозуміло… Чому ж також не кинулася? Не проміняла дорогий капелюх на квиток у той кінець, у той невідомий край. Проте… Не нашим розумним головам розтлумачувати це. Іноземець точно не шукає дівчину-красуню, аби забрати її на береги Італії. 

Шкода її, цю красуню. Повернений та використаний товар у магазині продають з уцінкою…

То до чого ж я?

Інтереси інших – це завжди ризик. Відмовившись від своїх, ви завжди щось втратите. Проте щось і знайдете… Та це і є самопожертва заради когось…

Поділитися з друзями