Затишно сидіти в м’якому фотелі десь на узбережжі океану, коли борвій  зриває в танець волосся, закутує шаллю повіки, гірко цілує полиновими губами зап’ястя й шию, а в повітрі витає запашний аромат магнолій. Безпросвітною васильково-синьою вуаллю огортає небокрай. Теплий мелісовий чай повільно холоне, а пекуча пара зміїним кодлом стелиться повітрям.

Вдихаю мелодію вітру п’янко й карбую оксамитові доторки ночі на скронях. У думках розцвітають кущі жасмину. Морська стихія кличе за собою  в царство Нептуна босоніж.

Заплющую на мить очі… Ніжний шепіт прибою, водночас норовистий і м’який, змушує забути про все на світі й зануритися з головою в небуття. І ти вже частина цього: ти оксамитова морська піна, молодий місяць, смоляно-чорний баклан, загублена десь на дні мушля чи самотній вітрильник у безкрайній синяві.

Тільки жаль, що все це лиш сниться мені…

Поділитися з друзями