Місто забирає душу з усього живого. Плити багатоповерхівок висмоктують людське, перетворюючи тепле серце на залізну птаху, якій обрізають крила й намагаються не чути, не бачити її страждань.
Місто переховує у своїх кутках холодних роботів – бездушні, егоїстичні машини зі скляними зіницями. Я не хочу бути схожим на одного з них. Я не такий. Ні… Ні…
Людина намагається знайти себе серед стін цегляних кліток. Усе марно… Нічим не здивуєш. Усе вже побачили, почули, але не відчули чогось особливого. Адже почуттів немає…
Підкорити чи бути підкореним? Мене запитують, яка моя мета? Навіщо живу? Сам не знаю… Та й не живу, а просто існую. Як машина? Ні… не такий. Зовсім ні.
У хижаків немає імен і прізвищ. А я — Степан Радченко, так мене назвала родина… Колись… Ще до того, як покинути одного на цім світі. Сиротою…
«Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» Важко…
Тож існую між двох вогнів: духовного і тілесного. Важко обрати. У мені не може померти особистість, борець за життя, за самовдосконалення.
Але й машиною людських пристрастей ставати не хочу… Чи мушу?
(за романом В.Підмогильного «Місто»)

Поділитися з друзями