Жалі старого дуба (навіяне «Лісовою піснею» Лесі Українки)
Вік я стояв, хитав могутніми гілками. Як сила, як спокій. Я був таким кремезним і поважним, що не всяк наважувався заговорити зі мною. Але навіть у мене був друг – людина, яка вміла говорити з природою й розуміти її. Він роками доглядав мене, оберігав від бур’янів і від набагато страшніших за бур’яни людей.
Я завжди захищав його від вітру й палючого сонця, давав прихисток під розлогими вітами. Захоплювався тим, що такий старенький чоловік може так багато: він був тим, хто тримав наші два, такі різні світи, у гармонії.
Його любили всі лісові мешканці, бо він став нам рідним. Але чомусь віднедавна перестав приходити…
Досить довго я не бачив ні Лева, ні того хлопчину, з яким він часом бував тут. Біль розлився по моєму тілу, страшний біль. Не стільки за себе, скільки за наш світ, якому не впоратися з варварами без нашого охоронця. Але я готовий боротися, захищати, стояти до останнього…
Бачу: хтось іде до мене! Але то не друг, то ворог – та опасиста молодиця з сокирою й повним рішучості виразом обличчя. Немає сенсу в тій гармонії більше, люди власноруч переламали хисткий місток між нами без жодного жалю. А моя історія скінчилась пеньком. Із вервечкою кілець на зрізі й жменькою монет в кишені червоної сукні… І болем… невимовним…
Коментувати
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.